— А далі?
— Як підписали мирову й відчинили ворота города, то настало те саме, що було під Львовом. З війни зробилась ярмарка між військом і городянами. Купці полакомилися на добрий заробіток, шлялися по таборі, та не один так запалився до наживи, що майном і життям за це заплатив. Не одного в тіснім кутку обдерли до сорочки, не один заразився й поніс собі хворобу додому.
— Де ж тепер пан гетьман?
— Ще, либонь, не рушив. Та я мушу тата випередити, бо тато нікому не прощає якого-небудь занедбання, і мені досталось би. Тато звідти писав листи на всі боки: до панів у соймі і до сойму самого, що козаки бажають собі на короля брата покійного короля Яна Казимира.
— А ще які кандидати намічені?
Є їх доволі. Ще один брат покійного Карло, далі семигородський князь, шведський король та ще якийсь князь з цісарського роду.
Та я справді не розберу, чого вони до того королівства так дуже рвуться?/5 ути усе життя помелом, лялькою в руках панів, то спасибі за ласку...
Воно, бачиш, не так. Не кожен дасть собі грати по носі. Якщо виберуть чужинця, що має своє військо, то так приборкає панів, як покійний Стефан Баторій. Таке говорив мені тато.
Так яке діло нам побиватися за своїм, котрий муситиме присягати на пакта?
На це є ми, щоб не дати короля опутати пактами. Як пани поміркують, що їм грозить погибель від нас, то поступляться.
Я в це не вірю. І Жовтих Вод, і Корсуня, і Пилявців замало, щоб короленят приборкати. Сама Польща слабка, та короленята ще мають силу, і треба буде ще багато зусиль та крові, поки ми їм дамо раду.
Підіпре нас народ, чернь така, як наша, бо польська чернь теж у неволі.
І в це я не вірю. Наша чернь пристає до нас, бо вірить в гетьмана, а в Польщі такого гетьмана нема. Може, будуть, місцями зриви, та коли не буде голови, котра б усьому давала лад, то пани це полум'я, що місцями вибухатиме, легенько погасять. А втім, я помітив, що пан гетьман не хоче Польщі нищити, а без знищення усього дотла, нічого не вдієш.
Так на твою думку, Олексію, нам би закинути все й дозволити панам вертатися на Україну?
Борони Боже! Я ось що думаю: нам начхать на все, відірвати Україну від Польщі, відрізатися від неї та ще відгородитися добрим плотом, хай Україна стане самостійною державою...
Про це тато тепер не думає, а держиться першої думки. Та ти не думай, що батько так дуже за Яном Казимиром розпинається. Йому не був би осоружний і семигородський князь, і шведський король, і котрий інший чужинець. Будемо того підпирати, від котрого можна буде більше надіятись. От зараз з-під Замостя післав батько в посольстві до Семигорода Юрка Немирича. Післав і до шведів, та лиш не тямлю кого.
В, такий спосіб розмовляли між собою молоді побратими. Олексій був більше освічений, він думав глибше й передумав багато під час своєї недуги. Тиміш була палка козацька душа з домашньою освітою. Брав усе згоряча й держався уперто першої думки, яка йому в голову прийшла. На його козацьку логіку, коли не можна чого легко розв'язати, так найкраще розрізати; коли не можна перешкоди усунути, так треба її перескочити, хоч би не знати з якої висоти, хоч би прийшлося й кості поломити. До того самопевність, що він найстарший син гетьмана, не дозволяла йому думати інакше і підходити до чогось манівцями.
Як поїхав з батьком у Крим, був ще зеленим хлопцем, парубком. Там побував під рукою досвідного чоловіка. Від нього багато навчився, бо цей на все звертав його увагу. Вчився практично. Вернувши з Бахчисарая, був все при батьку. Гетьман дуже його любив, гордився ним, бачив у ньому свого наслідника до гетьманської булави. Хотів його при собі вишколити на майбутнього керманича долею України. Цьому присвячував гетьман увесь свобід-ний час. Тиміш мусив батькові присягти, що нічого того не скаже нікому, що від батька в тайні почує. Через те ні з чимперед сином не таївся і все йому пояснював, чому так має бути. Хотів, щоб син так думав, як і батько, щоб і син ішов по тій лінії, котрою ступає батько. Гетьман думав тепер про династію... Поведеться її завести, тоді доля України буде запевнена на довгі часи...
При тім батько хотів призвичаювати сина до самостійності і поручав йому вже тепер деякі діла, наглядаючи непомітно, як він це зробить.
Старий гетьман радів, що у Тимоша лицарська вдача проявляється, що Тиміш відважний., що з козацтвом поводиться по-товариськи й не задирає носа на своє становисько, не чванькується тим, що він гетьманич та що для того козацтво його любить. Тиміш гидився розкошами й вибагливим життям, як панською видумкою. Жив просто, по-козацьки. Був витривалий на всяку невигоду. Міг спати на голій землі, на самім кожусі або й без нього. Вдоволився простими стравами, не раз шматком напівспе-ченого м'яса та водою й шматком сухаря.
Гетьман говорив йому все:
— З гіршого до кращого не важко привикнути, а навпаки — дуже важко. Дивися, сину, на мене: я маю з чого жити не гірше, як пан Потоцький або Заславський, а я живу просто, як перший'ліпший рядовик-козак. Не треба тобі забувати, що й ти козак. З гетьманського стільця можуть мене скинути; з козацького стільця ніхто мене не скине.
Тиміш, дивлячись на батька, котрого дуже любив, на його просте життя, перейнявся тою думкою, що й йому так треба жити. Панських витребеньків не любив, на панів дивився з погордою і в панському товаристві почував себе ніяково.
Зима зачалася надобре. Настали морози. Порошив сніг. Повітря було чисте й свіже та здорове. Це дуже корисно вплинуло на здоров'я Олексія. Кров кружляла живіше, ніж у зачиненій кімнатці у львівській кітловині.
Зараз другої днини подорожі помітив Олексій на превелику свою радість, що може віддихати повними грудьми. Досі він боявся робити це, бо за кожним разом його кололо в скалічених грудях. Тепер почував у собі певність, що він видужає, що не буде ні до чого нездібним калікою. А така певність у людини, що вернула з того світу, наповняє серце великою радістю, вдоволенням.
Тиміш дуже дбав про здоров'я побратима. Нічого не сміло йому забракнути. Визначав наперед посильним козаком нічліги. І де лиш пристанули на попас, заходив Олексій у теплу кімнату та лягав у вигідну, хоч і невибагливу постіль.