— Звідкіля тебе сюди вітер завіяв? —
— От бачиш. Ми стояли під Замостям. Знову взяли окуп. Батько-гетьман ще там порядкує, а мене послав з набутим добром додому. Отож я не втерпів, щоб тебе не навідати. Слава Богу, що ти підвівся. Коли хочеш, я тебе заберу з собою.
На те каже Красовський, що зараз за Тимошем увійшов у хату:
Цього не можна. Пан гетьман віддав мені під опіку цього козака, поки не видужає. Лікар-німець каже, що Олексієві не можна тепер у таку дорогу пускатись, аж весною...
Начхать мені на всіх німців-лікарів та усіх філозо-фів, коли Олексій стоїть уже на ногах, то й їхати можна. До весни ще далеко, та хто його знає, що до весни може статись, а тоді буде годі...
Чей же нас ляхи не поріжуть за той час,— докинув Красовський.
Певно, що ні. Хай лиш зачнуть вас знову угнітати, то ми прийдемо знову, а тоді окупом не обійдеться...
Ми й тепер надіялись вибавління, та нічого з того не вийшло.
Я сам кажу, що зле сталось. На мою думку, треба було здобути город, перерізати ляхів та жидову, а город узяти під свою руку. Та не моя була у тому воля, а батькова, а його не переконаєш. Хіба що батька той старий польський ксьондз зачарував та заворожив... Та не в тому діло. На весну може бути знову гаряче й годі буде на Україну перебратись... А тепер, Олексію, я тебе закутаю в кожухи та в подушки, посаджу в коляску і перевезу, мов малу дитину. Я й сам бачу, що трудів ти не видержав би. Ти аж у Чигирині подужаєш...— він моргнув весело на Олексія,— там Серпанки будуть коло тебе заходитись, мов коло збитого яєчка. Ну! Збирайся, бо мені ніколи. Треба меьі здоганяти валку...
Красовський перший раз побачив гетьманича і вмить пізнав його палку козацьку вдачу... Чи можна такому юнакові оставити опіку над недужим, що може таку авантюру заплатити життям?
За хворого я відповідаю перед гетьманом, не можу того юнака на таку небезпеку наражувати... Хіба пан гетьман наказав його забрати?
Батько не говорив нічого. Я сам кажу, що треба їхать і другої такої нагоди не буде... Ну, Олексію, кажи сам, бо мені ніколи...
Олексій не вагався. На його думку, Тиміш говорив правду.
— Я поїду,— каже твердо.— Нічого тут не вилежу. Рана загоїлась. Я можу вже й говорити добре й ходити. Зможу й посидіти, й нічого мені не станеться.
Красовський не знав, що й казати, яка причина такого поспіху. Та розуміла це добре Настя. їй стало моторошно на серці. Хоч вона знала, що Олексій не поверне свого серця до неї, та вона почувалася тим щаслива, що могла до волі надивитися на коханого козака та наговоритися з ним досхочу.
На те надійшов лікар. Як йому Красовський розказав, у чому діло, німець замахав руками.
— Ніхт мегліх, авсгешлосен .
За той час Тиміш придивлявся насмішливо німцеві, особливо його перуці. Такої мацапури він зроду не бачив та ще й німецького говорення не розумів.
Що він базікає?
Каже, що небезпечно Олексієві їхати.
— Дурний ти, німче, під моєю опікою Олексієві безпечніше, чим тобі під цею волосяною шапкою... Цікаво знати, що у його під цим мішочком сидить?..— не оглянулись, як Тиміш зірвав німцеві з голови перуку...
'-Неможливо і кінець (нім.).
Німець обурився на таку зневагу. У нього була голова лиса, мов коліно.
Вибачте, добродію,— каже Тиміш кланяючись,— я бачу, що тобі справді треба чуприни з чужого волосся, як свого дастьбіг,— віддав зараз перуку й ще раз вклонився.
Даст іст айн барбар — каже німець, закладаючи перуку на голову.
Усім стало соромно за поведения Тиміша. Він поводився, мов між козаками. Красовський перепросив німця та соромився признати, що це гетьманич, син повелителя України. Олексій перепрошував його від себе, хоч і йому хотілося сміятись... Але їхати таки треба.
Німець пішов, не прощаючись, і все бурмотів, що це варвар. Красовський просив Тимоша пообідати, та він вимовлявся, що йому ніколи, що мусить їхати зараз, щоб валку здогонити.
Миттю кинулись усі виряджати Олексія в далеку дорогу. Одягли його, наділи чоботи й шапку, наділи кожух. Олексій став прощатися з усіми і дякувати за щиру гостину й опіку. Стара бабуся й Красовська аж просльозилися. Красовський віддав Олексієві гроші, які дав гетьман, та він не хотів їх прийняти. Олексій просив, щоб ті гроші передати на вбогих, яких удержувало братство. Настя, бліда мов полотно, прощалась з любим козаком, у неї дрижали губи, так здержувалась від плачу.
— Поздорови від мене, мов від сестри, Катрусю, я за ваше щастя Бога молити буду...
Тиміш піддержував побратима під руку, бо таки світ йому крутився, як його обвіяло холодним повітрям.
Олексій наперся ще поступити в церкву й подякувати Богові за виздоровління. Тепер пішли за ворота. Тут справді стояла запряжена коляска, а на ній подушки та перини, котрими Тиміш при помочі козака обтикав Олексія з усіх боків. Коні рушили вихром. Тимоша супро-воджав десяток гетьманських козаків на конях...
IX
ПОБРАТИМИ
1 Це є варвар (нім.).
Тиміш мимо своєї прудкості й козацького завзяття показався неабиякою нянькою для хворого побратима: Дивився, щоб ніде вітер на нього не завіяв. Коні гнали, мов вихор, і тепер Тиміш став розказувать Олексієві детально, що за той час гетьман робив з військом.
Ти не знаєш усіх причин, чому батько не хотів брати Львова, а вдоволився таким мізерним окупом. Уся старшина й козацтво не були з того раді, та воно, коли подумаєш, то так мусило бути. Говориться, що ми воюємо не проти Польщі й короля, а проти панів-магнатів або, як їх батько називає, проти короленят. А до того Львів-ні при чому, бо там не було ні панів, ні короленят. Батько вдоволився марним окупом двадцяти тисяч. Батькові й тепер здається, що піддурив татар, що на такий малий окуп пристали. Та це не так. Я розумію татарську мову й підслухав, як вони ремствували, що їх за таку прислугу так плохенько нагородили. Татари мусили на те пристати, бо боялись козаків. Ти подумай, що не уся орда була з нами. Коли б так козаки з черню кинулися на них, то б ні один татарин живий не вийшов. Інакше було б, коли б уся орда була з нами, і я боюсь, що як орда до нас приєднається, то колись у найприкрішу хвилю оставлять нас на леду. Про таке не раз старшина говорила...