Олексій Корнієнко

Сторінка 11 з 131

Чайковський Андрій

Тиміш знову припав до руки Чорноти:

Ти, батьку, і вчора врятував татові життя, я вірю, що й тепер його виручиш...

Ей! А ти звідкіля знаєш, що вчора було? То, певне, цей спудей виговорився... От який хитрий... Прикидався, буцімто спить, що нічого не знає, а все вищебетав, мов соловейко...

Чорнота погрозив Олексієві пальцем:

Мовчи, язичку, їстимеш кашку. Багато знай, та для себе.

Далебі, нічого не розумію,— виправдувався Корнієнко.

Тиміш за нього вступився:

— Він справді нічого того не знає і нічого не говорив. То тато розказав мені за той мистецький стріл, та коли Олексій виговорився, що стрінув в лісі якогось козака, а тато став питати, який той козак з виду, то тато сказав відразу, що то ви, батьку, сотник Чор...

Чорнота поглянув на нього, і Тиміш не договорив.

— Ну, нічого. Та це, що я йому сказав, хай буде йому в науку... Знайте, я називаюся купець Небиловець, та й годі... Я приїхав з Києва... Ага! Нагадав: чи не треба вам грошей?

— Спасибі, батьку, тато лишив трохи, вистане...

— То й добре, бо мені тепер треба буде цеї мамони більше... Скажіть мені, ви вчені, котрий то король сказав, що немає такої високої стіни, котрої не переліз би осел, нав'ючений золотом...

— Пилип Македонський...

— Еге ж, а я забув. Хитрий був з біса... і нам треба від мудрого грека розуму навчитися... Прощавайте!

По його відході хлопці обнялися на радощах. Вони вірили, що Небиловець визволить дорогу їм особу.

А Чорнота пішов прямо на замок і став розпитувати про гайдука Максима Онацького. Йому сказали, що Онацький поставлений сторожити важного в'язня, що вже зістав старшим і у великій ласці пана підстарости Чап-лінського. Гайдука, що таке йому розказував, запросив Чорнота у найближчий шинок і почастував медом.

— А нащо тобі Онацького треба?

— Маю пильне діло до нього. Я в переїзді з Києва, в далеку дорогу вибираюсь, аж у Царгород, а що ми собі добрі знайомі, а він бувалий чоловік, то хотів його розпитати, краще випиймо ще по чарці.

А як вже випили по якійсь там чарці, Чорнота питає:

Може, я таки даремно дожидаю його... У нього тепер певно багато роботи, коли таке відповідальне діло йому поручили...

Не турбуйся, сам піду його закликати... Там є й другі, що пильнуватимуть...

Яку ж то мацапуру Онацький стереже?

То сотник реєстровий Хмельницький, коли знаєш... Його ніччю привели...

— В добрі руки попався, Онацький стереже, мов пес. Тепер гайдук повів Чорноту до стражниці і викликав

Онацького.

Онацький пізнав відразу вчорашнього козака, але нічим не зрадився. Чорнота став його обнімати та пригадувати, як то вони колись любо з собою жили. А говорив так швидко, що не дав Онацькому прийти до слова. Онацький догадався, куди він міряє, і собі ж став говорити небилиці.

Другим гайдукам надокучилось слухати балачок двох давніх знайомих і повідступалися. Тоді Чорнота взяв Онацького під руку і завів у шинок, що стояв напроти тюрми.

Там посідали в кутку, і Чорнота зажадав, щоби подали мед...

Чорнота дивився своїми блискучими очима Онацькому в вічі і, стискаючи його руку, говорив:

— Пам'ятаєш учорашній день і твою присягу?

— Пам аю, і коли хочеш, то ще. раз забожусь... Хмеля треба рятувати за всяку ціну. Присяги я додержу... Поки що він безпечний під моїм ключем...

Чи не можна би мені з ним бачитись?

Не можна і не треба...

— Я називаюсь тепер купець Іван Небиловець із Києва, так мене й називай...

Чорнота приказав занести кілька дзбанків меду для вартових на стражнйцю, казав сказати, що це почесне від київського купця, приятеля їх старшого Онацького. А самі посідали у темнім кутку і обговорювали різні способи, як Хмеля визволити. В тій порі нікого в шинку не було і ніхто їх не бачив.

— А як Хмель почувається?

Йому добре, оскільки вольному козакові в тюрмі може бути добре...

Як ти гадаєш?

Проста річ. Треба подбати про барильце меду з таким кудернасом, щоб від одної чарки всю ніч проспати... Цим почастується вартових. Я лише мучив собі голову, хто мені такого кудернасу дасть, а вже як ти з'явився, то тобі не прийдеться важко. Цього можна добути між циганами, але мені цього не можна, бо могло б виявитися. Тебе тут ніхто не знає. А мої люди не в.иллють меду за обшивку, будь певний. А як поснуть, тоді до діла. Ти лише принеси барильце...

Я теж таке думав і тому зачав частувати вже відтепер...

А як вони, певне, тебе благословлять за увагу, то варто почути.

А ти теж втікаєш з нами?..

Ні, я ще кілька днів останусь. Треба втечу скривати, якомога найдовше. Як поміркую, що Хмель вже безпечний, тоді аж довідаються, що по йому й місце застигло.

Ти з вогнем граєш, і твоє життя в небезпеці, бо ти один маєш до нього приступ... і4 коли б так раніше викрилось...

Треба так робити, щоб не викрилось і щоб мене за це на кіл не настромили... Врешті я присяг і не жаль мені буде життя за добре діло... Та ось я, розмовляючи з тобою, пізнаю птицю по пір'ю, ти не простий собі козак... Хмеля я знаю добре, і мені серце віщує, що з нього вийде великий чоловік на всю Україну. Такого рятувати від ганебної смерті, то не жаль і на колі згинути.

Чорнота стиснув йому руку.

Коли ж зачинаємо?

Зачнемо ще нині. А коли скінчимо діло, то я тобі дам ось який знак... Ти скажи шинкареві, щоб на тебе давали мені пити, а ти заплатиш. Отож як прийдеш завтра платити, то шинкар скаже, коли тобі до мене .прийти. Часто сюди не заходь, бо це могло б декому не подобатись...

Так собі балакали стиха і від часу до часу заводили вголос суперечку, показуючи з себе п'яних.

— Якого диявола, Максиме, нам їхать у Царгород через Галац, коли нам ближче буде морем до Варни або прямо в Царгород...

— То ти з глузду збився, шкода, що ти купець, а свого діла не знаєш. У Галацу можеш крам так добре продати, як і в Царгороді, і не треба буде так далеко їхати...

— Чому не в Царгороді?

— Чому? Щоб султанська дочка в мене не влюбилась. Прийшло тепер кілька гайдуків в шинок і стали дякувать Чорноті.

— Гей, шинкарю,— каже Чорнота,— я плачу...

Він викинув золото на стіл. Шинкар хотів видати решту, а тоді Чорнота каже:

Хай останеться в тебе до часу. Коли б часом мій приятель, пан Онацький, хотів промочити горло, то давай на мій рахунок, а потім я прийду і порахуємося. Тільки чесно записуй... Прощавай, Максиме, прощавайте, панове гайдуки, а ще поки поїду в далеку дорогу, то ще навідаюсь до дас...