Олексі Івановичу стукнуло було вже 76 років, як я з ним познайомився. Він — з давніхдавен мисливець. Полював і по перу і на звіра.
По перу — це значить на птицю: на качку, бекаса, дупеля, горличку, перепела, куликів і т. д.
Колись він полював і диких гусей, і лебедів, розуміється, ранніми веснами та пізно восени, коли гуси та лебеді, перелітаючи з вирію на північ і з півночі у вирій, зупинялися на наших річках та на озерах.
Тепер Олекса Іванович уже диких гусей і лебедів не полює.
— Літа не ті! — говорить Олекса Іванович. — А колись… На звіра — це значить: на зайця, на лисицю, на вовка. Жив Олекса Іванович на селі, біля села було величезне озеро, навіть не одно, а два озера, поміж тими озерами був широченький вроді перешийок, і були поміж тими озерами добрі перельоти дикої качки. І якось так воно виходило, що вранці качки "тягли" з великого озера на менше, а ввечері — з малого на велике.
На перешийку копалися ямки, ямки ті замасковувалися бур'яном, очеретом, кугою… Мисливці сідали в ті ямки і чекали, коли качки пролітатимуть над ямками.
Перешийок був чималенький, ямок таких можна було викопати на відстані одна від одної на сто приблизно метрів штук 5–7…
Полювання на тих озерах було дуже до вподоби справжнім мисливцямспортсменам. Вони стріляли качок тільки вльот — не так, як ті, що сиділи за очеретом біля плеса, чекаючи, коли спливуться докупи штук сто або тисяча, а тоді по сидячих: баббах! Таких "мисливців" по тих місцях не любили і прозивали "шкурниками" і "масовими убивцями".
— Ти вльот устрель! А сидячу й палкою можна встрелити!
Олекса Іванович, простий собі чолов'яга, мав благородне серце мисливцяспортсмена і ніколи по сидячих не стріляв.
Коли навіть іноді він підкрадеться, було, до озера до сидячих качок на постріл, він підводився, говорив: "акиша!" і стріляв тільки летячих.
В Олекси Івановича була пара гончаків — Докучай і Бандит.
Гончаки були добре натаскані, ганяли добре, особливо Докучай, старий уже, дуже строгий пес, який, було, ніколи не покине звіра і ніколи не сколеться, тобто не загубить сліди. Голос у Докучая був низький, октавистий, помисливському — башур.
Бандит був молодший, паратіший (бистріший), але не такий досвідчений, як Докучай, голос у нього був із заливом, тонкий, заливчастий. Ліс, коли гнав звіра Бандит, був повний дзвонупередзвону…
І такий вони, Докучай і Бандит, дует у лісі давали, що слухав би й не переслухав.
І от одного вечора, коли ми повернулися з полювання по чорнотропу, Олекса Іванович заявив мені:
— Старий я вже! З гончаками мені вже важко! Забери в мене моїх Докучая та Бандита, ти молодий, вони тобі ще послужать.
— Як так "забери"? Таких собак і забери?! — здивувався я. — Коли ви справді вирішили не полювати з гончаками, — купити собак я можу, а так… Що ви, Олексо Івановичу? 1
Олекса Іванович махнув сердито рукою:
— Зроду собаками не торгував! Ніколи! Забери! Мені з ними важко, а в лихі руки віддавати не хочу!
Я забрав Докучая й Бандита.
Коли я виїздив з двору Олекси Івановича, він кудись пішов. Семенівна, дружина Олекси Івановича, прощаючись із собаками, кожного з них, і Докучая, і Бандита, обняла й поцілувала.
— Не обижайте їх, — звернулась вона до мене. — Хороші вони пси… Дохучая на перших порах остерігайтеся: він із характером! Деки звикне!
— А де ж Олекса Іванович? — питаю я.
— У садок пішов, щоб не бачили, що він плаче…
Не за собаками пустив сльозу старенький Олекса Іванович, — він добре знав, що собаки будуть у добрих руках, молодих літ старенькому було шкода.
Недарма останнім часом, лежачи під копицею або під стогом сіна, як було, полюючи, ночували на лузі, Олекса Іванович, дивлячись на небо голубе, на золоті зорі, старечим голосом заводив:
Запрягайте…
Та й поїдем доганяти
Літа молодії…
Залишився Олекса Іванович без гончаків.
— Полюватиму з Піркою… На дупеля, на перепела… А як підстрелю десь качку, — він і качку мені принесе.
Пірка (Пірат) — літній уже, не дуже чистої крові ірландський сетер. Шукати вмів і перепела, і дупеля, і бекаса, держав добре стойку і розумів Олексу Івановича не тільки з слова, а й руху. Махне рукою Олекса Іванович — лягай, мовляв, — лягає… Махне "вперед!" — іде вперед. Слухняний був пес Пірка і лагідний.
Про те, щоб зовсім кинути полювання, Олексі Івановичу і на думку не спадало…
— Хоч на горличку, хоч на горобця… Аж поки вперед ногами з хати не виїду, рушниці не кину! — твердо заявив Олекса Іванович, коли Семенівна колись натякнула: "Та куди вже тобі з тою рушницею?.. Облишив би вже…"
Кріпко тоді розізлився Олекса Іванович на Семенівну.
* * *
Олекса Іванович — мисливець, можна сказати, з дитинства. Полював його дід, полював його батько. Діда свого Олекса Іванович уже не застав, а батькові було дуже багато мороки ховати від малого Олекси порох та пістони. Ховалася й рушниця, державбо її завжди батько зарядженою, бо в батька не централка була, а шомполка. Хоч рушниця часом була й не заряджена, батько знімав пістона, бо добре знав, що найнебезпечніша вдома рушниця — незаряджена.
Було і з дідом, було й з батьком, що стріляла завжди рушниця або "незаряджена", або без пістона.
А ви думаєте, що з Олексою Івановичем такого не траплялося, коли йому минуло 13 літ?
Тоді вже батько не дуже ховався від Олекси з рушницею. Висіла вона на стіні, на гвіздку. Олекса взяв та й клацнув курком. Хоч пістона не було, а воно — баббах! Добре, що він держав рушницю цівкою вниз. Тільки й того, що в долівці отакенну яму вибило…
Батька й матері вдома не було…
А як повернулися батько з матір'ю, мати ахнула, а батько суворо запитав:
— Клацав?
— Клацав, тату.
— А я що говорив?
— Щоб я не займав рушниці.
— Спускай штани!
Нема де правди діти, "стріляв" батько череском Олексу, приказуючи: "Не клацай! Не клацай!", аж поки мати не вихопила череска і не сказала: "Та годі вже тобі!"
Після того вже Олекса не клацав до того часу, поки сам батько якось у неділю сказав:
— Ну, ходім у садок, учись уже стріляти. Восени зі мною на качок підеш… Пора вже!..
Радості було, — і не говоріть!
А ви гадаєте, що Олекса Іванович не стріляв раніше, до того часу, коли вже сам батько вирішив учити його стріляти, готувати з нього мисливця?