(Сторінка шкільного життя)
Сріблом підпливає, повіддю вилискує Полісся під місяцем — береги по далинах погубило. Мріють бори за борами, очерети за очеретами, в густий туман сповивані, дрімотами пов’язані, білими снігами глибоко завіяні. По селах заблимали каганці, до перших огнів закували під віконню колядники. І заворушились по темних метрах між берегами, між очеретами та болотами сиві волохаті сни та обмари, захитали тінями й валом повалили на села всі дороги й шляхи переливати чаром.
Край села сумно й самотно визирають із-за гілля високі мури, а на стіні, на мурах, як свічка, сяють проти темряви й мари,— золотяться на місяці ковані квітчасті слова: "Сейте разумное, доброе, вечное..." [22]
І горить, огнем палає на холодному мурі між сонними деревами живая думка, а читають її довгими ночами задумані зорі з далекого неба...
Не чути молодого гомону за мурами: тихо й порожньо там — одні з семінарів поїхали на свята до батьків, деякі пішли на село. В довгому коридорі, між семінарськими опочивальнями бубонить над книжкою "благочестивий" Савка. Не подолавши святкового нуду, він махнув рукою на спочивок і по давньому звичаю вдався в зубрячку.
Коло грубок стоїть червоне сяйво; по кутках вихлюють тіні: розгомонівся Савка один на ввесь коридор, як цвіркун у порожній хаті.
З однієї опочивальні блимає через двері бліденький світ. До маленької свічки виряджає там товариш малого Щура вперше до панянки. Щур — молоденький семінар, у його — білі кучерики й карі під чорними бровами очі, і має він до того кінчати цього року семінарію, то й треба йому наламуватись уже до паннів.
Порається коло його чубатий товариш, краватку чіпляє, обсмикує, застібує та все умовляє та навчає.
Щур і сміється, й червоніє, і хочеться йому, і боязко: готується, як дитина до купелі.
А прудкі мрії вже розгорнули перед ним такий малюнок: веде він із семінарської церкви додому панну. Далеко майорить пір’я та квітки на її брилику. Щур держить її під руку й поважно розповідає про щось таке, що комусь збоку здається за дуже цікаве; за ними назирцем тюпає цілий табун менших семінарів — дивуються, заздрять, забігають наперед, почтиво зазирають у вічі.
"Чого роти пороззявляли? — суворо знизує він їх очима.— Зроду не бачили панночки?.."
Замарився Щур, осміхається.
Стоїть на дверях Савка, через книжку позирає на Щура веселими очима.
— До панночки? — браво підморгує він Щурові.— Так-так...— Весело осміхається.
Далі повернувся, позіхнув, одразу кинувся на книжку як цепова собака, заторохкотів, як дячок.
Чепурненька кімната, вікна — з ажурними занавісочками.
Водить Щур очима по кімнаті, нудить нудом смертельним.
Проти його німа як стіна й велика як світ сидить у новій сукні панна Марія Васильовна, а в суміжній кімнаті тихо буркоче з другою панянкою зрадливий Щурів товариш, залишивши його одного плавати на глибокій воді. Говорить-говорить Щур, заговорюється, піт витирає — гляне на панну, благаючи: допоможи, хоч слово промов!
Та ні духу ж, ні пари з уст!
А, бідна головко!..
І починає Щур молоти, що тільки язиком натрапить. Таке... ніщо: додаткове речення без головного, предикат без суб’єкта... аж самому сором: здається — плюнув би на половині слова та й замовк.
І бачить — ось-ось і той лад погасне.
А їй нічого: сидить, як гора кам’яная, нерухомая, в поважному спокою, і віє од неї, як од довічних борів Полісся, таємною тишею, чарами-дрімотами,— і злипаються очі, дубіє язик у роті, пересихає од тих чарів.
Замовкне Щур, покірний, скорботний. Заворушилась, кашлянула...
Заб’ється надія в Щура — чи не одживає мертва скеля, чи не заговорить?
Марно: то вітер колихнув сонним бором, зашелестів гіллям та й одлинув... І знову замовкнув бір, ще глибше упірнувши в свої довічні сни.
"І хай бог милує — отака трудна панна випала мені на перший раз!" — бідкається собі Щур.
А крізь ажурні занавісочки синіє на вікнах срібне пір’я, блищить, міниться на місяці. Що то діється там, надворі?
Водить очима Щур по кімнаті, розглядає, марить у тузі: ех, коли б у цю панну, в оцю скелю нерухому та тарахнув грім!
Стоїть Щур під млином на греблі, розминає язик у роті, що лубком узявся, сам себе допікає: "Нічого не сказавши, не попрощавшись, втекти крадькома, як злодій!.. Якими ж тепер очима на товаришів будеш дивитись?.. Нічого казати— "кавалер"! Гризе Щур свою голову, нудить у самоті, сумує.
Під семінарським садом снігом лисніє ставок; над ставком вирядились у низку тополі, мов дівчата за руки взялися; за тополями стоять десь сумні мури, а за деревами, за мурами ходить довгими коридорами благочестивий Савка, один, як місяць у небі, і трубить-трубить у всі дуди, аж виє. Не хочеться туди. А кругом видно-видно. Біле все як папір — біла земля, білі сади насуваються звідусіль, як градові хмари. На хатах та коморах не видно покрівель — мов погоріли, тільки чорні од їх тіні лежать на снігу. З боків млина, як вартові, стоять двоє кучерявих яворів у рясному інею, попустили гілля аж до коріння. Лежать од їх тіні на шляху,— темні та густі, ніби влітку.
Поблизу чути гомін, а людей не видно: видно тільки, як пливуть їхні тіні по снігу. Вгорі — синє, ясне небо та золоті огні по йому.
День — не день і на ніч не скидається...
На горбі із чийогось двору висипала тичба [23] тіней... часто рипить сніг під ногами, дзвінко лунають тоненькі голоси, сміх. Проворно вниз головою біжать тіні згори, до містка наближаються.
Приглядається Щур — дівчата в білих свитках стрекочуть, як сороки-білобоки проти місяця. Здається, ніби вони із снігу; тільки, як кетяги калини, червоніють на білому обличчя під тінями од хусток та, як чорні камінчики, одсвічують очі. Поставали на мості голівка до голівки, як на папері змальовані, придивляються.
— Глянь — панич!.. Чого воно сидить сам по собі? — Обступили.
— Бідненький, сердешний; зігнулось, як сирітка,— жаліють дівчата.
— Візьмім його, дівчата, з собою — нехай воно буде нам хоч мішок носити,— радить одна.
— "Ходім, хлопче, з нами,— у нас тобі добре буде.
Понахилялись близько до Щура, в лице зазирають.
— А воно парень, ще й чорнобриве до того!.. Бач яке — вже й осміхається,— весело щебечуть дівчата.