Сонце над нами і справді світило. Але не ясне й не гаряче, а закутане, як у вовняну хустку, у сірі хмари. І день, подумав я, навряд чи заповідається добрий, адже не було вранці на траві роси — не омилося щоранковою святою водою зело земне.
Симеон зануривсь у воду та й пішов, не озираючись, через Око Прірви. Ішов легко, без остороги і швидко. Поринав усе більше у воду, до речі, куріти вона раптово перестала — підбите сонце з'їло випари, від чого й завмерлі постаті Микитиних учнів, а властиво Симеонових, повиразнішали і вже не виглядали як розмиті.
Я знову сів на траву і провів по ній долонею: роси не було й тут, не блищало й чахле листя берізок.
— Не заповідається добрий день, Симеоне, — сказав смутно. — Не заповідається!
Але Симеон був уже далеко. Я ж сидів і дивився. Ось він наблизився до місця, де плавали Павлові мари, зачепив їх палицею й поволочив за собою.
Розділ двадцять четвертий,
у якому розповідається, як я перебирався через болото
Сидів на купині, доки Симеон не перебрався через Око Прірви. Антоній допоміг йому витягти з води Павлові мари; Микитині учні зійшлися і щось перемовлялися, а тоді рушили між дерева, за хвилю розчинившись поміж них. Тільки тоді я зміг помолитися за упокій душ Кузьми, Павла та Созонта, моїх співподорожан, яких ковтнуло Око Прірви, а молячись, незмірну печаль відчував і немало плакав, бо ці люди, найбільше ж Созонт, приросли мені до душі.
Сонце почало припікати і зігріло мене, вирвалося з-між хмар на вільний простір, і цей простір також був круглий, як і Око Прірви. Я повернувся спиною до заводі і вдруге помолився, але цього разу, щоб Бог допоміг мені в незнаній до розі. Переді мною лежав залитий водою, з купинням й очеретяними виспами, з рідкими деревцями безмежний простір, який мені треба здолати самотужки. Сонце вказувало, де схід, Микитин острів був на півночі, я ж мав рухатися на південь.
Почав обмірковувати те, що знав про дорогу через болото. До острівця, на якому ночували і де востаннє варили куліш, було півдня дороги, може, трохи більше, від острівця до землі сухої — день. Симеон сказав, що допитливий Созонт знайшов би шлях без його допомоги; коли це був насміх, ця заувага без значення, коли ж казав правду, дорога мала б бути якось позначена.
У цей час над головою застрекотала сорока, і я згадав, як Теодорит повідав нам: веде його ця сорока. Те треба було перевірити.
Я вимацав палицею стежку і, ступивши на неї, повільно рушив. Сорока й справді полетіла і сіла на невеликій берізці, що виростала з купини. Прокреслив між собою й купиною пряму лінію й рушив: стежка з-під ніг не зникала. Хмарою крутилися над головою комарі. Я подумав, що ані їжі в мене ніякої, ні питної води; був, правда, казанок і сіль у міцно зав'язаному шкіряному мішечку, яка, однак, могла й розмокнути, бо того мішечка давно не розв'язував. Було й кресало, й кремінь з огнивом — все це в торбі. Отже, моя мета дістатися до острівця, там зможу запалити вогонь, назбирати зілля: щавлю, наприклад, чи лободи і зварити собі хай і в болотяній воді. Там переночую й думатиму про подальший хід.
Я так задумався, що зійшов із стежки і шубовснув в яму, торкнувши ногами мулистого дна. Але плавати вмів, тому вдарив руками і сплив на поверхню. Сорока знялася із берізки і несамовито наді мною стрекотала. Я підплив до покину тої палиці, гадаючи, що стежка саме тут, але ногою її не намацав. Пливти в одежі було незручно, тож вирішив ви вірити лінію між берізкою, на яку знову сіла сорока, й купиною, від якої я пішов. Бог мені посприяв, на стежку натрапив і, повільно просуваючись, вже не поринав у думки.
Сорока знялася з деревця й подалася, скрекочучи, далі, а я уздрів, що одна гілочка в берізки зламана й провисла — чи не є це познака? Допомогла мені цього разу й торба, прив'язана до пліч. Була водонепроникна й туго зав'язана, отже, стала ніби пухирем, що витискав мене на по верхню.
Виліз на купину і звалився, зморений, — серце голосно тахкотіло у грудях. Віддихався і міг спокійно обмислити, як і де пролягає друга ділянка шляху! Деревець поблизу із зла маною гілкою я не помітив, зате око уздріло палицю, застромлену біля малої купини, інших познак не виявив.
Сорока кружляла наді мною, стрекочучи, дороговказом цього разу не була. Я вирішив іти вельми повільно: коли ми пройшли шлях від ночівлі до Микитиного острова трохи більше за півдня, можу потратити на це день. Звісно, було б значно ліпше, коли б довів мене хоч би до місця ночівлі Симеон, але я добре зробив, що від нього відкараскався: одне — важко було б терпіти його біля себе, а друге — боявся його, хто зна, що може запалитись у тій шаленій голові. Цей страх не був добророзумний, бо Симеон увіч не бажав моєї загибелі; коли б бажав, то й мене могло б проковтнути Око Прірви, але страх, що у нас виникає, не завжди співмірний із глуздом.
Скинув із себе опанчу-плаща й викрутив з неї воду, так само учинив із хітоном. Тоді вдяг їх, при цьому мене досить нажалили комарі, й почав намацувати палицею стежку. Зрештою, її знайшов і спустивсь у воду. Йшов просто до палиці — скерунок був правильний, цього разу не помилився.
Сорока полетіла від мене й сіла на деревце далеко попереду. Я на неї не зважав, хоч і запам'ятав те деревце, воно стояло посеред, зарослої травою купинки, більшої за інші. Йшов цього разу вельми сторожко, нога за ногою, і щасливо дістався до палиці. І тут побачив темну полотняну стьожку, прив'язану до палиці, — з такої тканини було пошито нашу одежу. І тут збагнув, що цю стяжку міг прив'язати тільки Созонт, отже, йдучи сюди, він думав про повернення — ось чому Симеон натякав про його проникливість. Я полегшено зітхнув: коли дорога позначена, то великої біди не знатиму, треба тільки уважно ті познаки примічати.
Поглянув на деревце, на якому сиділа передоцим сорока, але тепер мені здалося, що подібне деревце стоїть ліворуч від цього, розрізнити їх виявилося неможливо. Рушив стежкою далі, бовтаючись у воді по пах, і вдивлявся у ті деревця, аж очі боліли. Стяжка була на деревці, що ліворуч від того, на який сідала сорока, але прив'язана низько, майже при воді, саме тому її нелегко було запримітити.