— Тоді придумує все воістину сатанинський розум, — мовив із притиском Созонт.
У цей час повернувся до нас Павло, який досі пробував у молитві. Був блідий і очі мав ніби випиті.
— Слідую твоїй науці про мистецтво вмирання, брате Созонте, — сказав покірливо.
— Чому весь час говориш про це, брате Павле? — спитав м'яко Созонт. — Не треба надмірно перейматися видимими речами й словами звар'ятілих.
Павло спинився, виструнчився й подивився кудись углибину.
— Я з цього місця не відійду, — шепнув він. — Сказало мені так серце, коли ступив на цей острів, і тепер серце каже: не відійду.
— Хочеш залишитися між Микитиних учнів? — спитав я.
— Ні, — тихо відповів Павло. — До завтрашнього ранку не доживу. — Він озирнувся перестрашено, перевіряючи, чи хто нас не підслуховує. — А ви, брати мої, швидше тікайте, коли зможете. Бо, ще коли ступив на острів, обійняв мене жах. Обійняв і не покидає. Не відаю його причини, але він у мені як грудка землі. І весь час відчуваю запах землі. Ти, брате Созонте, маєш великий розум, отож думай не відкладаючи, як звідсіля вибратися. Не гаючись!
Дивився на нас розширеними голубими очима, і щока його почала тіпатися.
— Заспокойся, брате, — м'яко і спокійно сказав Созонт. — Доживемо до завтра і всі разом звідсіля відійдемо. А там, у вільному світі, помолимося за цих нещасних: хай помилує їх Господь і хай повірить у їхні молитви. Ляж спочинь, брате Павле, або пройдіться островом із братом Михайлом, бо маю сьогодні дописати житіє святого. Не зробили ми їм нічого лихого, і вони це відають, чому б мали на нас поставати…
— Гаразд, брате Созонте, хай буде як кажеш, — мовив покірливо Павло. — Але нікуди з цього місця йти не бажаю. Спочину після молитви, щоб знову її почати. За твоєю і вчених мужів наукою.
— Хай почує тебе Господь, — тепло сказав Созонт.
Павло ліг, а я вирішив пройтися островом — закортіло раптом підійти до Ока Прірви і все там обдивитися. Принаймні бажав звірити, чи немає там прив'язаного до берега чи дерева мотуза. Зголошувати про свій намір я чомусь не захотів, тож рушив мовчки у глибину острова.
Сонце вже пекло. Стояло досить високо підбите, і від того по-особливому пахло зело, трава й листя. А може, й земля, як здавалося Павлові. Завжди любив сонце, бо наливало тіло бадьорістю і робило мене охочим до праці. Ще тоді, коли переписував Пересопницьке Євангеліє, як притомлювався, виходив на сонце і брів без напрямку в розлив зела, трави, квітів та дерев, брів, майже засліплений густими потоками проміння, що пахло житом, духмянощами цвіту й пряним подихом бур'янів. П'янів од того повітря та пахів, душа дивно розпросторювалася — відчував себе розлитим у повітрі, розм'якшеним і певною мірою розчиненим у сонці — якесь святе торжество виходило із серця. Зір летів у глибину, зупиняючись на далекому дереві чи на хмарі, і ступні мої майже не торкалися землі. Перебредав луга, що смарагдово палав, і яскраві жмури від води радісно сліпили мене. Роззирався, чи нікого не видно, бо є між нашого люду багато людей, котрі засуджують купання чи оголення тіла, — повільно роздягався, і тіло моє починало співати під небом, наливаючись золотою напругою, як глек джерельною водою. Відтак надав із берега у воду, поринаючи у зелену товщ і не заплющуючи очей, — довкола хитався дивний світ водоростей і риб, котрі підпливали до мене й безбоязно торкалися писками, ніби цілували. Ставав ногами на пісок, ворушачи руками, щоб утриматися, а тоді вибухав тілом на поверхню, щоб ще раз засліпитися сонцем і ще раз од нього благословитися. І крізь плівку води на очах бачив, як сміється світ — великий, чудовий, широкий, зелений, повний соку, життя, адже між трави не було й клаптика землі, щоб там щось не повзало й не ворушилося, а в повітрі вільно ширяло моторне птаство — світ, у якому я був живою часткою також. Плив повільно, відчуваючи, як здригається плоть від водної прохолоди, змішаної із сонячним теплом. Зрештою, виходив із води, відчуваючи, як останні клапті утоми спливають від голови й переходять у хмари у високості. Вдягався і лягав простолиць до неба. Впливав у голубе світло, і голубе світло вливалось у мене. Ставав легкий і майже безплотний, а навколо натхненно розривались у співі цвіркуни. Розривали натхненно горлянки у голубому безмежжі й жайворонки, трава оторочувала голову, руки, тулуб, погойдуючи голівками, повними насіння.
Зривав травину і закушував, смакуючи холодкавим солодким соком і вистежував обриси хмар. Тоді заплющувався й відчував, що сонячне проміння, мов ті безбоязні рибки у воді, обціловує мені шкіру. Відтак приходив до мене мир: святий, сокровенний, і з таким миром у голові, серці та на вустах я, заплющений, бачив нову сторінку, ще чисту й світлу, осяйну, на яку мав посіяти насіння літер та слів і змережити її лініями та образами рослинного світу. Накреслював подумки рамку, і та рамка починала заростати зелом, бо хоч і списував я печальну з печальних історію про того, хто, принісши на землю науку любові, мусив відстраждати за те важкою тиранською смертю, але не була та історія в похвалу смерті, а в похвалу життя, адже той печальний сіяв зерно любові не для того, щоб поклонитися небуттю, а щоб смерть попрати. Через це і я сіяв на білому полі зерно літер, у кожній з яких було сховано для проросту ростка, котрий конечно мав про рости і не деінде, а таки в цьому світі, в цих людях, що їх прислав колись сюди Господь, у їхніх головах та серцях. І вже тоді я думав та й тепер думаю, що, коли б хотів Бог для світу смерті, його, світу цього, давно вже не було б. Тоді зігнивала б не плоть зерна, а ростки, а плоть перетворилася б у камінь, тоді б не творилися парості в такій безконечній множинності, яку нездатний перерахувати й оглянути людський розум. Тоді б не ховалася віща таїна і Божий закон у кожній зернині, яку вигріває сонце, ніби пташка яйце, а те сонце, і зерно, і пташині яйця, і насіння тварин та людей спеклися б і зів'яли, а живий світ перетворився б у мертвий пісок. Отже, і я, думалося мені, також ніби плекач насінини, духовного плоду чи яйця, і тепло для його проросту не може давати смерть, тільки сила животворяща. Відтак і моє Пересопницьке Євангеліє, мальоване й переписуване мною, подібне до однієї з насіння у торочці трави життя, подібне до зерняти у яблуці світу, а я сам — тільки струмент його творення, не творець — творить його той, котрий діє у законі вічності. Тому не переконає мене жоден Микита, що творив я плід свого життя не із спонуки, не із волі Всевишнього, а зі спонуки та волі нечистого, бо не може бути нечистого у чистому замірі і святому акті творення, відтак не Бог і не Творець хоче згладити і знищити цей світ, у який він уклав стільки своєї любові, а таки нечистий, котрому не потрібні ані світ, ні високі помисли, ані краса, ні таїна вічності.