— Тепер іди ти, брате Созонте, — сказав дзвінко Теодорит. Созонт виступив наперед і вклонився Микиті, але не уклякав, як ми з Павлом.
— Не прийшов до тебе за ліком для душі, — сказав він рівно, — а з послушання. Доручили мені святі отці київські створити нові Четьї-Мінеї, щоб додати їх до "Патерика Печерського", якого маю переписувати. Тож за порадою святих отців хочу там розповісти й про тебе й викласти твою науку.
— Мені не потрібна мирська слава і не шукаю її, бо мирська слава — від диявола, не Бога, — понуро прогув Микита.
— Не для мирської слави хочу писати свої Четьї-Мінеї, — сказав Созонт, — а для науки християнському людові. Чи вважаєш, що й святе повчання — річ марна й світова?
— Коли б так уважав, — мовив Микита, — не промовляв би щоранку для вірних проповідей, хоч дехто вважає проповіді непотрібним привнесенням.
— А я прагну твої проповіді й житіє твоє рознести між християн, щоб звучали твої думки не перед кількома на цьому острові, а перед багатьма. Зрештою, коли не благословиш, то й не писатиму про тебе, для твого благословення сюди й прийшов.
— Чому маю тобі вірити? — спитав Микита.
— А чому маєш не вірити?
— Бо сказано у Псалтирі: "Марноту говорять один до одного їхні вуста облесні і серцем подвійним говорять".
— Продовжу твій візерунок, — сказав Созонт. — "Нехай підітне Господь уста облесливі Та язика чванькуватого тим, що говорять: "Своїм язиком будем сильні, наші уста при нас, хто ж буде нам пан"".
— Я сказав: "Кожна людина говорить неправду". "Горді вимишляють на мене неправду".
— "Ненавиджу всяку дорогу неправди". "Я неправду не навиджу й бриджуся нею".
— "Хто неправду говорить — загине", — сказав Микита.
— Ми побавилися візерунками із Святого Письма, а тепер до діла, — сказав спокійно Созонт. — Я записав розповіді про тебе твоїх людей, а більше твоїх учнів — сьогодні маю все те дописати. Коли не благословиш мого послушання, віддаю написане в твої руки чи твоїх учнів. Коли благословиш, сьогодні ввечері прочитаю твоїм учням чи хай вони самі прочитають, а коли бажаєш, прочитаєш і сам. Якщо побачиш де неправду, те ми з рукопису вичорнимо; коли захочеш щось додати, те допишемо. Ще раз кажу: не для похвали твоєї слави у світі все це чиню зі свого послушання, а для слави церкви, для овець тієї церкви й викладу твою науку. Хочеш цього — вчиню, не бажаєш — відпусти мене з миром.
Микита стояв якийсь час, пильно дивлячись на Созонта.
— Мудрого вибрали для послушання святі отці київські, — сказав нарешті. — Твоє писання звірити здолаємо, але, вийшовши від нас, чи не понесеш у світ кривомисля в тобі сокровенного?
— Маєш сумнів у своїй праведності, святий отче? — спитав Созонт. — "Пригадай-но, чи згинув невинний і де праведні вигублені", — сказав Йов. Коли б наніс на тебе огуду, не ти був би оганьблений і суджений перед Богом, а я. От же, коли праведний і певний того, не тобі боятися треба, а мені.
Микита знову задумався.
— Маєш рацію, — сказав. — Твори послушання, а учні мої, не я, хай тебе вислухають чи твоє письмо прочитають. Цього досить. Не може суддя сам себе судити, щоб у гординю не впасти. А тепер я втомився й помолитися хочу.
— Амінь! — сказав Созонт і відійшов до нас.
Микита ж відступив на середину хижі і завмер нерушний. Ми продовжували стояти, так само й Антоній, Теодорит та Георгій. Із хатини вийшли Симеон. Євагрій та Никифор і зупинилися біля Антонія та Теодорита, уломні й почварні також не зрушили з місця. Микита ж стояв звівши бороду, хоч неба не бачив — над ним була стеля.
Так минуло досить часу; Павло принаймні вже зміг трохи отямитися, бо не був такий червоний, так само і я, хоч і не мав ще сили протиставитися розумом словам Микитиним — для цього треба спокійнішого часу. Зрештою, ми могли піти звідсіля, але оскільки всі чогось чекали, то й Созонт-диякон, якого ми мовчки визнали за старшого, не рухався, отже, ми продовжували стовбичити серед двориська.
І тут побачили, що Микита здвигнувся й поклав поклона, я а ним другого, третього. Спершу робив поклони повільно, але чим далі, тим швидше. Я мимовільно невідь для чого рахував: уже було сорок поклонів, п'ятдесят, а він усе кланявся й кланявся, розгинався і згинався, наче не зі своєї волі це творив, а якась сила, подібна до тієї, що кидала у хворобі Павлом, корчила його. Й уже був Микита наче дзигаровий маятник і творився при тому одновимірний і визначений ритм — схилявся і розгинався, я вже нарахував до ста п'ятдесяти трьох, почало вже мені поколювати в шиї, дивлячись на стовпну висоту, а він хилявся й хилявся і ніби зовсім не втомлювався від поклонів, хить-хить вниз і вгору; вже я нарахував двісті поклонів й почав діймати мене подив: скільки зможе ще витримати? Сльозилися очі, а шию ломило — дорахувався до трьохсот десяти й мусив зупинитися, бо не сила стала рахувати. А він хилявся й хилявся, хить-хить вгору і вниз; я поглянув на Павла та Созонта. Павло був напрочуд смутний і не дивився вгору, а радше під ноги, а Созонт угору дивився і, очевидно, поклони, як і я перед цим, рахував. Але зрештою втомився і він, не втомився тільки Микита, хилявся й хилявся вгору і вниз — над нами стояло сонце й почало припікати; ми зустрілися поглядами із Созонтом, і я побачив його півусмішку, невідь-чому підморгнув мені, а може, підбадьорив, скоріше друге, бо невдовзі взяв Павла за руку й потиснув — таки підбадьорював. А Микита хилявся й хилявся, згинався й розгинався, і не було кінця цим безконечним поклонам. Я озирнувся на уломних та почварних, вони були ніби заворожені. Дивитися на святого їм зручніше, бо стояли поза загорожею, отож не так задирали голову, як ми. Микитині учні вгору не дивилися, очевидячки, бачили подібне не раз, а стояли виструнчившись, як вояки, і мені, може, й грішно подумалося: тоді, коли я переписував у Двірці, а потім у Пересопниці Євангеліє, прикрашаючи його, чи не уподібнювався до цього відлюдника та стовпника і чи своєю безконечною на довгі роки працею не віддавав отаких одновимірних поклонів. Але була між нами й різниця — наслідок тих поклонів моїх, скуток я міг побачити в образі чудової книги, створення якої вважаю не своєю заслугою, а Божою, бо він мене надихав, про нього я думав у час роботи і його славив своїм художеством. А який скуток, подумалося мені, залишиться від Микитиних схилянь, хіба відіб'ються вони коротким зчудуванням у немисленних головах уломних та почварних чи в прибульцевих, наших, тож навіщо Микита чинить це й для кого? Щоб уразити Господа, який чи й потребує такого чину? Скоріше виказує свою вправність, те ж таки ним осуджене художество тим, що дивляться на нього, а коли так, то чи не для марнотної короткотривалої слави згинає себе й розгинає? Що ж Господу більше потрібно, думав я: діла наші добротворні, через які створюються плоди, з допомогою яких Господь підтримує життя на землі: плоди трави, зілля, дерев, комах, птахів, тварин і людей, плоди видимі й невидимі, тілесні й духовні, в основі яких зачаття подальшого добротворення чи бездільне порожнювання, отакі скомороші дивоглядні ігриська, скутком яких — марно вигнаний із тіла піт, який просохне, ніби роса? І чи бажає Господь, подумав я, щоб людина велике і всемудре творення світу нашого, творення своє зневажала, а життя бажала знищити в собі й навколо себе, і щоб мрією його стало перетворити землю у безживну пустелю? Тож кому Микита так безнастанно кланяється: живому Богові, творцю життя, чи янголу смерті, що все тлить та знищує?