Так гожо вітрові, так безневинно
колихані: від чаш кропити.
Чарує рух! аж до грудних кровинок,
мов поклик на весільній скрипці.
Зідхне до сосен, ніби півживих,
до хатки пташенят нечутних.
І наші тіні, кинуті від жнив,
проходять на огненній кручі.
23-24.VI.52
ВІКНО
Розкрившись книгою, цвітинки вмістить,
мов з корогви, в полях обох:
зверхземної! чому й зоря—як вісник,
пломінний поклик про любов.
З вікна спита пророцтво, ніби сурмне—
устами світла всіх спита.
Про віру, що і гори пересуне:
як квіти, в храмових хустках.
Усім звіщаючи, здійма—надійні
знаки врочисто при надмор'ї.
Від неба в найкраснішому видінні
виводячи суцвіття добрі.
Немов освячені ключі до серця —
живі! скарбіються крізь тихість...
в ній милость: галузкові тіні стерла,
в ній—сонцева! сльозам проститись.
28.VI.52
ДОСВІТНІЙ ДОКІР
Серед незгод: полонить повів кружний
вже і тополю, як старчоту.
Обвиднюється всесвіт! криник тужить,
чи помиритись рідні схочуть?
Аж до вікна грядки припали зривні—
росою іскру перебрати...
чи самоцвітик знайдеться з травини
значити зміну: в семибарві?
Ідуть сусідні нам і ходом хресним —
жита (як прихожани милі).
Твоя зворушеність, вінець берези;
а хвилі білий мак настигли.
Вселенська тінь відмариться в затони*,
коли вже розсвіт над ясмин —
розп'яття сонця з полум'я підносить,
відкривши небо: храм страсний.
1.УІІ.52
СПРАВДЖЕННЯ ВОДОСПАДУ
Зібрав обурення за бідну радість,
розбиту в спади! — і прегірко
мордується і зводить незриданні
на камінь заплачки про вирок.
Чи без розлуки будем з тогобіччя,—
найближча серцю! споглядати:
як наші жалощі біля вербичок—
полинно злиті, мов льодами?..
Бо тут—межа! сама змертвівши в плитах,
і хрещик сонця відбира.
Відійдемо над зводи снів: пролито
відтіль зорю в неберегах.
Передчуття її—мов липа впала
від вихору через доріжку.
Огляньмося: до пінного купання
галузок, де іскризну діждуть.
Страшенно ридане—позве в пророцтві;
а серед полум'я постане
до серця вопль і милости попросить,
спадаючи в життя останнє.
На бистрину врожаю — гриви звадять,
пропливні, через напад звірський.
Завіє пахощі видимі в ладан
веселка: всіх вінечно зблизить.
Біля берізки—мов слонів прокотять
розбити срібло, все вулканне.
Самітна, тиха! знак на високостях,
сіянням добрий, не зникає.
Добігла повінь; сполохом відмінить
щоденність, як трава медова.
І в громі—в яблуневих сферах димів—
обізветься світобудова.
4.VII.52
НАДГІР'Я
Життя: замисленістю, з кручі, скритне:
в траві алмазик золотіє.
Пелюсткою до рук твоїх не скрикне
чуття, де самотиння тінне.
Як човничок! метнеться щебетлива
пташина в гущину по гаю.
Луна: ні кров'ю, мов з гілок, не стліла,—
дощинки по корі збігають.
Спада струмок, жемчужинами точить
казання любій нежурливе.
Але—листків печаль понад місточок:
бо рушником береза криє.
Та в домовині, мов любови жертва,
за світом сонце зацвіло.
При білих флейтах крину, в сполох третій—
воскресло! всім, як джерело.
13.VII.52
ВИСОКА ХВИЛЯ
Весела: краплями, по серебринці,
біду, скипівши, оббіжить...
де, як мечі—не бліднуть примиритись,
де—береги! й сонця важкі.
Чи сяйво з півночі, та повні надра
скарбничні, звал зірок розгорнуть?
Чи синь: обернена в видимість амбра,
до нас догримлюючи з горна.
Вдев'яте спінився, згубивши відсвіт
вітрилець і коси твоєї—
весь океан! під мевин плач обсипавсь
на вбогі скойки, мов камеї.
Пожежі з борозен: від зривів сніжних
живіші, де твої стокротки.
Як вирвалося арфою в обніжки —
проз тебе! й розквітами кропить.
1 5.VII.52
КОРАБЕЛЬНИЙ КРАЙ
Живучий зліт: хлюпнеться білопілля
з веселости його малюнків.
Стрічати щебетом калина звикла,
нас, кароока! — днів минули.
Вітрильна нива в мрії непорушна,—
чи роз'єднає зори наші?
А так примружена ружиста круча
хмаринок, жертву перейнявши.
З валів тойбічности біжуча білість,
як чудо: в душу, все—до тебе.
Довкруг орбітами з краплин розбилось,
і книгу островів розстебне.
Світанок знявся з-за могили ночі;
і кораблина в світлі вірність.
І правда сяйва: соняшник коштовний —
між нами невидимо виріс.
20.VII.52
ПОРИВНА ХВИЛЯ
Довіє: ніби синіми смичками
з відради скрипалі докличуть.
Жоржинну зоряницю й ми чекали,
біля хатинок предковічну.
Збілівся океан, котивши рокіт,
мов кожна вицвіт вишня творить.
Сто сивих лебедів: скорбот пророчих:
трояндо рідна! й грому дворик.
Вся синява в надході, навіжена;
мов сніжжя—візерунком княже...
і мертво скинуться піски, де стежка
коханню двічі не проляже.
А вишивка морська повечоріла,
аж від самого дна квітчаста.
І чистій блискавці дочка—чайчина,
нап'ється з білого нещастя.
22.VII.52
ЗУСТРІЧ РІЧКИ І МОРЯ
Зворушливо, по бідному риданню —
дитячому! хлюпне, всміхнувшись:
нам айстрової синьости прадавню
намітку при листках минучих.
Там кадмієве полум'я поверне
світлизну в строї камінців:
з вином, чи терпкістю побризкав терен? —
і сміх, мов майоран обцвів.
Відпливну срібноту піску вернувши,
біжить крильце до ніжок вогких.
Відкриті й двері півдня: непорушні,
що ввійдемо! — ясминний огник.
Та відсвіт місяця, відкіль звелася
береза: ківшик річка ловить.
І згорточки твого, мов кущик, плаття
завіються з скрипок святкових.
24.VII.52
РОЗВИТОК ГРОЗИ
Як розмережить груди, ніби мармур,
чи струганих дубів малюнок:
в огонь гроза вируча! в сварку царську,
на смугу скоєчок нелютих.
Сліди від наших квітнів зарівнялись
піском — пливкою світлиною,
де вториться гроза, мов зельна, в звали,
ллючи і співанку скляною.