Комісар поглянув на Дронго.
– Ви виявилися праві, колего, – гірко сказав він, – вітаю! Видається, це наш єдиний успіх.
– Ви будете говорити з метрдотелем, котрого викликали з Сіліврі? – запитав помічник.
– Буду, я з усіма буду говорити! – злісно відповів комісар. – Що мені ще лишається робити на цьому курорті? Тільки теревенити з усіма поспіль, сподіваючись хоч таким способом знайти вбивцю.
І він пішов по коридору в апартаменти, сильно сутулячись, мовби згинаючись під тяжкістю проблем, що звалилися на нього. Дронго провів його поглядом. Комісару дійсно було нелегко.
Коли Фікрет Явуз з'явився в кімнаті, один із поліцейських дуже обережно вказав на телефон.
– Дзвонять із Анкари, сам заступник міністра.
"Вже знають," – приречено подумав комісар, підходячи до телефону.
– Ти що, комісар, – закричав заступник міністра, – бійню вирішив влаштувати?! Вирішив, що можна туристів убивати щодня?! Вже вся Анкара знає, що другу людину вбили за два дні? Ти чим там займаєшся? Зовсім розлінився? Якщо не можеш впоратися, ми пришлемо помічників. Або замінимо такого комісара, як ти. Для чого ти потрібен, якщо навіть на курорті не можеш убивцю знайти? Там же нікого чужого не могло бути. Так чого ж ти зволікаєш?
– Вибачте... – зробив спробу пояснити комісар, але заступник міністра гнівно перебив його:
– І нічого не намагайтеся мені говорити. Ганьба на всю Європу. Знайди вбивцю. Як хочеш, знайди! Доба у тебе є, не більше. Якщо за двадцять чотири години ти не знайдеш убивцю, то сам, особисто, подзвони мені в Анкару і об'яви про свою відставку. Ти мене зрозумів, комісаре? Про відставку!
"Пропала пенсія," – приречено подумав комісар і неслухняними вустами вичавив:
– Я все зрозумів, Паша-ефенді, все зроблю.
– Доба! – нагадав ще раз заступник міністра і кинув слухавку.
– Будьте ви усі прокляті! – з ненавистю сказав комісар.
Дронго повернувся до сусідньої кімнати і сів на ліжко.
– На мою думку, вам треба щось вирішувати, – запропонував він.
– Що вирішувати? – насмішкувато запитав Олег Молчанов. – Жеребок кидати, хто з нас убивця? Щоб один лишився, а решта поїхали?
– Ну навіщо ти так? – обурилася Інна. – Хлопці загинули, а ти глумишся!
– Хлопців однаково не повернеш, – відмахнувся Молчанов, – а ти з себе невинну кізочку не став. Я ж знаю, як Юрко останнім часом до тебе приставав. Ти його весь час відшивала.
– Припини, – суворо сказала Юлія, – це некрасиво.
– А з тобою вони, виходить, вчинили дуже красиво, – вкинув Молчанов, – спочатку один, а потім другий. Теж мені, "естафета сім'ї Кошелевих."
Юля раптом розридалася, і Кіра кинулася до неї, докірливо поглянувши на Олега. Той відвернувся. Нерви у всіх були на межі.
– Нам треба якось пояснити цьому комісару, що ми невинні, – запропонував Рауф, – що ми не вбивали братів. Може, сюди який-небудь кіллер приїхав з Росії, котрого мафія прислала, і котрий мав убити обох Кошелевих. Ми ж нічого не знаємо.
Всі поглянули на Дронго.
– Сподіваюсь, мене не приймають за представника цієї мафії? – усміхнувся той. – У мене теж є алібі. Я з самого ранку невідлучно був разом з комісаром. Що стосується кіллера, то мушу вас засмутити: на курорті, крім вас, майже нема російських туристів. Це поки що новий курорт, котрий росіяни не встигли освоїти. Ми спеціально перевіряли. Окрім вас, тут відпочивають ще дві неповні сім'ї, які складаються з двох мам і їхніх дітей. Хлопцю років п'ятнадцять, а дівчині років сімнадцять.
– Вони могли найняти кіллера з іншої країни, – наполягав Рауф, – чи дати йому другий паспорт.
– Може бути. Але наймані вбивці не мають звички убивати своїх клієнтів їх же власною зброєю. Такого не зробить жоден найманий кіллер. На зброю клієнта не можна розраховувати: а раптом вона відмовить в останню мить, або її взагалі у клієнта не знайдеться? Звідки найманому вбивці було знати про ніж, куплений тільки два дні тому в Стамбулі, чи про пістолет, котрий Юрій привіз із собою?
Аргументи дійсно були переконливими.
– Все одно, – не здавався Рауф, – треба шукати по всьому курорту. А цей комісар вирішив, що убивця обов'язково серед нас. Це ж така дурня. Ми усі любили Віктора. Кожен по-своєму, але любили.
– Як на мене, якраз навпаки, ви всі його ненавиділи, – заперечив Дронго.
– Справді ! – закричала зненацька Кіра. – Справді ! Я особисто його терпіти не могла. Але я його не вбивала. Яке має значення, як ми до нього ставилися?!
– Він був складною людиною, – встряв у розмову Олег, – але жоден з нас не міг подумати, що тут станеться таке. А надто з двома братами відразу.
– Ви всі лицеміри, – з відразою промовила Інна. – Ще вчора вранці ви всі говорили гидоту про обох братів, розповідали, які вони покидьки і мерзотники. А тепер говорите зовсім інше. Якщо Кошелеви загинули, отже, їх покарав Господь. І не треба нам більше говорити на цю тему.
– Як це не треба? – обурилася Свєта. – А що нам робити? Комісар обіцяв зачинити нас в якійся кімнаті, а ти говориш, не треба.
– Він про кімнату не говорив, – втрутився Дронго, – просто в цілях вашої безпеки він вирішив помістити вас усіх на віллу з охороною. Щоб нічого страшного більше не трапилося.
– Нам хоч дозволять взяти свої речі, чи ми будемо, як в'язні? – запитала Кіра.
– Звісно, дозволять. Комісар просто хоче...
– Ти ж чому його захищаєш? – з відразою сказала раптом Кіра. – Такі, як ти, у гестапівців під час війни в лакеях ходили. Перекладачем пішов до турка, щоб своїх засадити. Ах ти, сволота!
Дронго встав, відчуваючи, як смикається ліва щока.
– Я помогав йому, щоб він не звинуватив когось із невинних, – суворо сказав він. – Що стосується ваших образ, то мушу зазначити, що і ви, Кіра, не ангел. Ви, здається, вчора назвали Віктора лайном, коли вдень обговорювали його особистість з Інною. Чи ви про це забули?
Кіра злісно поглянула на Інну.
– Ти пробалакалася?
– Кінчай, Кіра, – обірвала її Інна, – він сам усе чув. Його вілла поряд стоїть, а він весь час сидів на балконі.
Кіра ображено відвернулася, але більше сперечатися не стала.
– Навіщо Юрій просив у вас ключі від номера? – знову запитав у Молчанова Дронго. – Ви сказали щось про камеру. Але камера лежала на видному місці, а він її навіть не торкнув. Він шукав щось у вас під ліжком.