– Із жінок? – перепитав він. – Ні, не думаю. Навіщо їм було вбивати Віктора? Ні, – повторив твердо, – не може такого бути.
– Чим займається ваша компанія?
– Торгуємо нафтопродуктами, – неохоче сповістив Юрій.
Комісар, котрому Дронго переклав цю відповідь, задовільно кивнув.
– Який оборот у вашій компанії?
– Це комерційна таємниця, – усміхнувся Юрій і, подумавши, сказав: – Великий. Багатомільйонний. Втім, це не має відношення до вбивства Віктора.
– Хто тепер стане керівником компанії? – запитав комісар.
– Мабуть, я, – подумавши, відповів Юрій і, знову трохи подумавши, швидко сказав: – Але я не вбивав свого брата. Я ж не ідіот. У мене є алібі. Спочатку я купався у басейні, де мене бачили кілька людей, потім сидів у барі з Світланою – це така білявка із нашої групи, а потім зустрів на задній стежці Інну. Ну, цю розмову ти чув, – сказав він, киваючи Дронго. – Ні, я його не вбивав.
– Ніхто тебе в цьому не звинувачує, – відповів замість комісара Дронго, – просто ми хотіли знати, як налагоджена ваша компанія.
– Він вільний, – дозволив комісар, – але хай буде готовий завтра поїхати з нами до моргу. Ми мусимо підписати всі документи.
– Гаразд, – байдуже згодився Юрій і, вже встаючи, раптом бовкнув: – Якщо це зробив Рауф, то я його особисто придушу.
– Що він сказав? – запитав зацікавлений комісар.
– Пообіцяв помститися можливому вбивці, – переклав Дронго.
У коридорі почувся шум.
– Приїхав російський консул, – доповів увійшовший поліцейський.
– Здається, нам не дадуть спокійно працювати, – комісар поглянув на годинника, – вже дванадцята година ночі. Він цілком міг приїхати і вранці. Запроси його, – віддав він розпорядження своєму співробітнику, поправляючи пожмакану і засмальцьовану краватку.
Глава 6
Співробітник російського консульства нервував ще більше, ніж комісар. Звичайно, це був не сам генеральний консул. Останнім часом у Стамбулі і довкола нього майже регулярно знаходилося кілька тисяч російських громадян, і співробітники консульства просто фізично не встигали реагувати на всі проблеми своїх співвітчизників. А по всій Турції відпочиваючих і роблячих закупи росіян були десятки і сотні тисяч, що робило задачу їх захисту чисто декларативною.
Проте, це не дуже хвилювало співробітників російського посольства в Анкарі, генерального консульства в Стамбулі і консульств в інших містах. Справа в тому, що система туризма і прийому "човників" була так ідеально налагоджена в Турції, що майже не потребувала втручання російських дипломатів. І досадні зриви чи надзвичайні події, що ставалися, сприймалися саме як надзвичайні випадки, до яких ставилися з осторогою і погано прихованою досадою.
Піднятий вночі зі своєї постелі співробітник консульства проїхав сто кілометрів, не зовсім розуміючи, що саме сталося. Тільки в результаті короткої бесіди з комісаром він з'ясував суть проблеми, втомлено поскаржився на свою зайнятість і, проглянувши необхідні документи, відбув назад, до Стамбула, пообіцявши вранці приїхати ще раз.
– Вже друга година ночі, – нагадав комісару його помічник. – Можливо, ми поїдемо, а вранці продовжимо розслідування?
– Допитаємо ще одного, – запропонував комісар, – а потім поїдемо до міста. І продовжимо вранці.
Дронго згідно кивнув, і в цей час почулися гучні крики з коридора. Викликаний для допиту Рауф зустрівся в коридорі з Юрієм, котрий напав на нього, схопивши за горло.
– Це ти його вбив, ти його вбив! – кричав Юрій, вириваючись з рук поліцейських.
Рауф, не очікуючи подібного нападу, ошелешено відбивався від брата вбитого. Поліцейські з зусиллям відтягли Юрія від нічого не збагнувшого компаньйона.
Комісар і Дронго поспіхом вийшли до коридора.
– Припиніть! – суворо наказав комісар. – Виведіть цього крикуна звідси, щоб він вгамувався!
– Він живе на цьому поверсі, он в тих апартаментах, – вказав один із поліцейських.
Із номера показалися вдягнуті в банні халати Юлія і Кіра. Обоє мали змучені обличчя. Вони повели Юрія в номер, забравши його у поліцейських.
Трохи заклопотаний і сполоханий, Рауф пішов до апартаментів убитого, оглядаючись по боках, мовби очікуючи побачити ожившого покійника. Вони ступили до спальні, і Рауф, обходячи криваву пляму на підлозі, ледве не спіткнувся.
– Сідайте, – запропонував йому комісар, – і не треба так хвилюватися.
Дронго виправлено переклав.
– Ви розумієте турецьку? – запитав комісар.
– Трохи, – зізнався Рауф, – але не можу говорити.
– Чому брат покійного напав на вас? – запитав комісар.
– Він вважає, що це я вбив Віктора, – зізнався Рауф, – ми сьогодні з ним посперечалися за вечерею. Я, здається, бачив вас там, поряд з нами, – сказав він, звертаючись до Дронго, – ви ж мали все чути. Ми просто посперечалися, і я пішов. Віктор мав дуже важкий характер, і він був дуже запальний. Не можу повірити, що його немає серед живих.
Дронго все переклав.
– Він зізнався, що посперечався з убитим перед убивством, – завершив Дронго.
– Але він міг зробити це зізнання через те, що пізнав вас, – резонно заперечив комісар, – відмовлятися було марно. Ви ж сиділи поряд і чули всю їхню суперечку. Тому він все і розповів. Мені треба знати, чи має він алібі.
– Де ви були після вечері? – запитав Дронго.
– Я ходив до моря, – згадав Рауф, – ми полаялись, і я вирішив трохи пройтися. А потім я зайшов до французького ресторану і просидів там весь час.
Дронго все переклав.
– Ви бачили, коли він проходив повз вас? – запитав комісар у Дронго.
– Так.
– А коли повертався?
– Ні. Коли пролунав крик покоївки, я відразу побіг до готелю і вже не дивився, хто саме вибігає з французького ресторана, – зізнався Дронго, – крім того, з мого балкона неможливо побачити вхід до ресторану.
– Отож, він міг непомітно вийти з ресторана і пройти по задній стежці до готелю, – припустив комісар, – а потім повернутися до ресторану.
– Міг, – згодився Дронго, – але навіщо йому було це робити? Адже він не знав завчасно, що я сиджу на балконі і стежу за всіма прохожими повз мене людьми. Навіщо йому було ховатися саме від мене?
– Логічно, – погодився комісар, – але у нього немає алібі в будь-якому варіанті. Здається, мені доведеться виписати ордер на його арешт. Чи на тимчасове затримання.