Я вперше його чую.. Так само вражає глиняна пташка — коли ти проштрикнув свисток і дуєш.. а воно мовчить.. Дуєш уже цілий вечір.. заївся глиною.. І раптом — голос, голос глини.. Так і тут.. але верби..
Коли вигладжував торс — а він маленький — як долоня заввишки.. під пальцями ніби ворухнулась.. вигнулась його талія..
Головне — пташок не називати своїми іменами.. Не називати пташками.. Ти робиш.. але не називаєш..
При ударі я заплющую очі.. Сокира пролітає в темряві.. Розсікає її. Я лише чую удар.. Я звільняю її на пів-дорозі, і вона знаходить усе сама..
Скульптура — ніч.. вона завжди омита.. залита місячним сяйвом..
Коли гострив сокиру.. у бруска був дуже захриплий голос..
Скульптура промовляє не дотиком — а можливістю доторку..
Доторку оком, рукою.. усім тілом..
Це наше інше тіло..
Скульптура найближча до Музики.. не те, що поезія.. Це товстіший кінець дубця, яким б’ють неохайну Музу..
Дуже важливо для фігурки, щоб гілка, в якій проглядає торс — була свіжою.. Це не значить — щойно спиляна чи зламана вітром.. а те, що ти помітив її недавно: вона ще зберігає перший — вирішальний — доторк твого ока.. Ока.. а вже потім і руки..