— Ферфлюхтер!..— він хотів сказати "дезертир",. але від клекоту гніву не міг добрати слова, та це було й так зрозуміло. Мить би ще, й він би його зрешетив,. якби не солдати-німці, що оточували їх. Солдати моментально схопили жандарма за руки й за плечі, стримали його й заступили і в той же час стримали Петра, дивлячись на нього здивованими, поширеними очима. Вони були чимсь вражені. Жандармові очі теж вилупилися по хвилі здивовано й розгублено. Петро думав, що то вплив старшинських відзнак на його ковнірі а чи вплив німецької мови... Але, глянувши мимоволі на свої груди й згадавшії про поранену голову, зрозумів — груди його були щедро залиті зашкарублою кров'ю, навіть штани заляпані, а ще ж на голові "чалма" теж напевно такого самого кольору...
— Камерад!.. Камерад!.. Льос!.. Льос! — загукали німецькі солдати, махаючи руками на захід, думаючи, напевне, що Петро шукає шпиталь чи санітарний пункт.
Петро відмахнувся рукою, мовляв, "дякую, але відчепіться", помацав "чалму" на голові й ступнув до юнака, що сидів у пилюці біля мотоциклю й однією рукою розмазував по обличчі кров, намагаючись протерти очі, а другою тримаючи мотоцикль за колесо.
І яке ж було Петрове здивування, коли він у цьому замурзаному юнакові упізнав свого друга Романа. Це ж синьоокий романтик Ромцьо! Роман Пелех!
— Здоров, Романе! Як ся маєш?
— Доннерветтер!..
Роман схопився приголомшений, упізнавши голос, але ніяк не міг упізнати, хто ж це говорить. Нарешті впізнав:
— Петре!
І вони кинулися одне одному в обійми... Солдатські, братерські, півсерйозні, півіронічні обійми, з поляпуванням по спині, з грубими словечками, щоб прикрити ними те глибоке й щире сердечне зворушення, яке буває тільки у вояків, у друзів, приречених на смерть, про що вони (про приречення) добре знають.
— Доннерветтер!..
— Чого ж ти лаєшся? Ой-йой, як же ж ти й понімечився!
— Хіба тут не понімечишся...— мурмотить Роман, витираючи скривавлені уста.
Боже! Як він змужнів, цей Роман!..
Німецькі солдати спостерігали всю цю сценку й були дуже зворушені, подавали жартівливі й співчутливі репліки й на всяк випадок пильно обступили жандарма, щоби він не зіпсував хлопцям зустрічі. Але жандарм і не думав псувати, він зовсім стушувався, стояв ні в сих ні в тих і з дурним виглядом тер свое вухо, зрозумівши, що він тут програв і не треба рипатися. На німців рішучість і сила впливають якнайкраще.
— Куди ти? — запитав Петро Романа, допомагаючи швиденько звести мотоцикль.
— Частину свою шукаю.
— А де ж вона?
— А лихий її знає... Може, вже вся в Бога в раю...
— А шолом, шолом же твій де?
— Теж, мабуть, там!.. Там,— махнув Роман рукою в тім напрямку, звідки щойно прийшов Петро. Потім подивився на Петрову голову: — Ба, мабуть, там, де й твій.
— Як?! То ти там був?
— Я був біля Пеняків. Потім біля Майдану. Учора.
А ти?
— Овва, Романе! То ми з тобою були разом на христинах. А де ж ти будеш шукати частину свою?
— Їду до штабу. До штабу дивізії. До самого Фрайтага.
— Знаменито! Нам по дорозі. Сідай...— і Петро заволодів мотоциклем, попробував його, чи функціонує! Функціонує! — Сідай! Стривай-но! Потримай! Я зараз... Я візьму свій панцерфавст.
— Та кинь до чорта той "макогон"! Нащо він тобі?
— Е, Романе! Мені щось здається, що цей "макогон" мені буде конче потрібен, конче. Мені щось здається, що цей "макогон" відіграє якусь головну, найголовнішу ролю в моєму житті. Якась чортяка про це-мені нашіптує й нашіптує... й нашіптує...
— Кинь, кажу! Таких "макогонів" ти знайдеш сотні в кожному рові, геть всюди, де тільки ступнеш... Погубили наші дружочки... Як буде треба, тоді й вибереш...
— Але ж чортяка мені нашіптує...
— Таж слухай лиш! Та якщо чортяка тобі нашіптує щось там про отакий "макогон", то цей "макогон" сам тебе знайде. Подивишся. Чортяка тобі його своєчасно доручить, сам всучить під самий ніс!
— І то правда... Знаєш, Романе, тепер навіть твої найліпші друзі не зважаться тебе називати Ромцьом, такий ти став серйозний і поважний. І мудрий.
Роман зідхнув, сьорбаючи розбитим носом.
— Наука, брате.
Петро лишив панцерфавста й сів до стерна.
— Ану, держись, Романе! Поїдем до нашого "батька" Фрайтага в гості. Хай живе П'ятниця!.. Знаєш, це як у тій байці про Робінзона Крузо. Хіба ні? Га?
— Та таке ж...
— Ти його бачив коли-небудь?
— Кого?
— Та "батька" ж.
— Ні. А ти?
— Бачив.
— Який він?
— А от поїдемо, подивимося в натурі...
Мотоцикль зачахкав, заторохтів, солдати розступилися, даючи дорогу, і двоє маньяків, без шоломів, замурзані й закривавлені, помчали на схід. Один маяв чубом на вітрі, як запорожець,— чуб той ставав дуба й тріпотів, немов прапірка.
Солдати посунули далі на захід, а з ними разом і побитий високий чин польової жандармерії.
"Феррікте меншен!" — підбив підсумок котрийсь.
— Романе! Як буде якась скотина переймати — стріляй!
— Так є! Стрілятиму. Прошу твою батерею підтримати!
— Єсть підтримати!
VIII
Але стріляти їм не довелося. Ніхто їх уже не переймав. На шляхах і дорогах, які вони переїздили, видно було сліди подібного пекла, такого, яке вони пережили вчора. Всюди вирви, трупи коней, розметані рештки возів, потрощені машини, покидана зброя й амуніція, повалені телеграфні стовпи... Ого! Тут теж "давали прикурить"! В деяких місцях ще димить земля або звалища якихось матеріялів, розбиті хати, потрощені стодоли... Поміж тим усім швидким темпом посуваються бліді, вимучені недосипанням і недоїданням та безконечними походами й жахами люди. Деякі масами посуваються на захід. Деякі на південь, інші на північ, інші знову на схід. Щось твориться незрозуміле й безглузде з людьми. І всі ті люди — то солдати, німецькі та мадьярські солдати, але всі якісь спантеличені, пущені самопас, розладжені, вибиті з солдатської колії, з тих міцних рамок дисципліни й послуху та залізної організації, в які їх було колись вправлено сильною рукою. І так само в ріжні боки посуваються машини, здебільша вантажні авта, часом особові, дуже рідко тягачі до механізованої артилерії, іноді з гарматами. Всі поспішають і всі панічно поглядають вгору...
Петрові це видовище нагадує перші дні війни й масове "переселення народів", як то називали саркастично його друзі масове пересування людей з торбами, так званих "торбешників", тобто людей, вигнаних советами на фронт, щоб "шукали свої частини", "здобували зброю у ворога" й билися з тим ворогом не на життя, а на смерть, захищали "груддю" "партію, уряд і родіну", а озброєні ті люди були лише самими торбами. Ніхто з тих "торбешників" захищати цих благ не хотів, кожен "вставляв устілки" й утікав, куди міг… Був хаос і "стовпотворіння вавілонське". Щось подібне відбувається й тепер... Хоч ці люди, опановані см'ятінням, не були "торбешниками".