Борис розповів про це Дроботу, й той сказав:
— На поріг не пускати його ми не можемо, але далі порогу ходу не давати.
* * *
Час був задимлений, як і всі попередні роки, але з тихих плес уже повівали свіжі озонні вітри шістдесятництва. Здебільшого на цих вітрах напинали свої вітрила молоді люди, інтелігенти — студенти, аспіранти, науковці. Влада намагалася згорнути ті вітрила, але скрізь появлялися нові й нові.
* * *
Літучка. Редактор ходить по кабінету, вичитує працівникам їхні помилки, недохопи. Його голос гримить осіннім громом. І раптом у паузу "доброзичливим" голосом впадає Дробот:
— Іване Івановичу, ви такий стрункий чоловік, а пузце у вас росте. Мабуть, їсте багато картоплі.
Це він у такий спосіб збиває з нього начальницький тон, начальницьку пиху. Редактор на мить збивається, ніяковіє:
— Це не має ніякого відношення до нашої розмови.
Й далі крокує по кабінету, закинувши руками назад поли піджака. По якомусь часові Дробот вклинюється знову:
— Підкладка у вас на піджаку розірвана, скажіть жінці, нехай зашиє. Чи вона не вміє?
В кутку за довгим столом сумлінно черкає ручкою наймолодший працівник редакції Василь Якимець, нахиляє голову, морщить лоба. Йому соромно за Дробота, але осмикнути його не зважується. Якимець — вправний журналіст, талановитий, улюбленець ЦК ЛКСМУ, він у них на приміті, виступає на різних комсомольських нарадах, пленумах, бо й сам член ЦК ЛКСМУ. Кругловидий, з м’ятим чубчиком, він часто червоніє і ніяковіє. Водночас він по-сільськи розважливий. Хлопці часто підсміюються над ним:
— Ти, Василю, мабуть ще й не цілувався. І не знаєш, де в дівчини перса.
Василь сидить багровий, а сам опускає під стіл руки, стискає кулаки: "Смійтеся, смійтеся, ви ще ось де в мене будете", — й знову стискає кулака.
Так колись воно й станеться.
А зараз він сперечається з Дроботом по статті, яку приніс автор.
— З історії України була викинута Україна. Викинуто все: самоуправління, військо, освіту, — закінчує свою думку Якимець.
— Вона викинута й зараз, — Дробот.
— Ну, ти даєш, — по-простецьки кидає Якимець, і важко зрозуміти, чи каже щиро, чи так, як годиться по службі.
— Москва все повикидала.
— Ти так категорично… До чого тут Москва?
— Один російський дурень може наробити стільки лиха, що тисяча розумних німців не виправить. А ту історію писало багато російських дурнів.
— Та що ти кажеш. Це вже…
— Це не я, а Пушкін. Знати треба класиків.
Борис вийшов у коридор: подалі від таких розмов, а Дроботу треба сказати наодинці, щоб припинав язика.
Зайшов ще один постійний автор, Максим Зоц, він же й працівник редакції. При його з’яві всі якось збадьорилися, пожвавились, розмовляють з ним по-панібратськи, але в тому панібратстві відчуваються шанобливі, захоплені нотки, повага. Зоц — учорашній аспірант, але ім’я його вже відоме, його гострі, глибокі статті читає широке коло інтелігенції, коли виходить номер журналу з його статтею, в той ранок біля кіоска на центральній площі вишиковується невелика черга. Борис уважно розглядає Зоца — відкрите, приємне продовгувате обличчя трохи схоже на жіноче: тонкі вигнуті брови, маленькі вуха, чітке підборіддя, м’яка правильна мова. Погляд твердий, відкритий. Скромний, але всередині — палкий. Як ув’яжеться в суперечку — його не спинить — увесь аж пашить. І побиває аргументами. Він цікавився своєю статтею. Дробот йому сказав, що стаття хороша, дуже хороша, але одне місце треба вилучити або переписати.
— Все підперто цитатами з великого інквізитора (великим інквізитором у них потайки називають Володимира Ілліча), а решта — інакомовно… По-езопівськи.
— Саме ця інакомовність і засічена у всіх інстанціях. Цензор вилучить, або й зніме всю статтю, буде затримка журналу. — Дробот розігнутою скріпкою прочищав цибух люльки.
— Хлопці, — з пристрастю, звертаючись до них як до однодумців, мовить Зоц. — Хлопці, якщо ми поступимось один раз, то поступимось і другий, і третій…
— Всі погоджуються, всі переробляють, — Дробот.
— Я не всі. Я забираю статтю.
— Твоя справа. Нас уже задавили штрафами…
Зоц забрав статтю й рвійно сів за свій робочий стіл.
— Правильний чоловік, — мовив, коли він вийшов з кімнати, літредактор Юхим Полікарпович Голубенко. Юхим Полікарпович — зек зі стажем, сімнадцять років провів на Єнисеї та Колимі — не підписав справи, яку йому шив слідчий, мав два розстріли і якось залишився живий. Він добрий, лагідний, як лисичка ("пробачте", "спасибі", "дай вам Боже здоров’я"), але в принципових справах — кремінь.
— Всі ми правильні, коли хвоста не прищеплять, — буркнув Дробот.
Зоц таки подав статтю, зробив мінімальні правки. Дробот хмурився, буркотів, але врешті підписав статтю. Вона пройшла. Мабуть, мало вагу те, що вони підмогоричували цензора: редактор, заступник, а тепер і відповідальний секретар по черзі водили його в кафе, а ще — надрукували його, цензора, власні графоманські воєнні спомини, переписавши їх разів три. Цензор Іван Харитонович — відставний полковник. Тепер, коли дзвонили до нього, чи можна забрати верстку (а він, вичитавши її, на кожній сторінці ставить печатку), Іван Харитонович казав: "Можна, вісім". Це означало, що він знімає вісім сторінок, вісім сторінок підбирали з запасу, несли, й Іван Харитонович їх тут же прочитував, ставив печатку, й журнал ішов без затримки. А за правилом цензор мав ці зняті сторінки подати з доповідною головному цензору, а той уже повідомляв відповідний відділ ЦК.
* * *
Борис написав Діні три листи, а від неї був тільки один, перший.
Працювати ставало все важче. Цензура, ідеологічні пастухи оточили журнал щільним кільцем червоних прапорців. Борис відчував, як у ньому, з одного боку під враженням прочитаного, розмов у редакції, натяків — Дробот той кроїв прямо, — багато чого міняється. Раніше він вірив у гуманність і демократичні засади, які проповідували згори, вірив, що влада ця моя, з часом ця віра почала надщерблюватися. Ще студентом п’ятого курсу мав доступ до спецфондів і там начитався праць, які перевертали його уявлення.
* * *
Студентом другого курсу сидів на відкритих партійних загальноуніверситетських зборах, де громили поета Володимира Сосюру за вірш "Любіть Україну". Погромницьку статтю "Правди" про цей вірш проробляли скрізь, навіть у військових частинах, де служили самі солдати "нацмени" — чурки, як їх називали. А в університеті… Той викладач писав дисертацію за Сосюрою, той рецензію на дисертацію, той був опонентом, той десь тільки згадав. Виключаючи з партії, виганяли з університету. А Борис сидів і не міг нічого втямити. Всі виступаючі казали, що Сосюра оспівав козацьку, чужу Україну, а Борис кілька разів прочитав вірш, а там майорів червоний прапор, гули заводи, скрекотіли комбайни… Тоді за що? Чому всі кажуть неправду? А у вірші є дуже проникливі, щемкі слова: "Кохана не буде любити тебе, якщо ти не любиш Вкраїну". Й закралася до голови крамольна думка: а може, владі, партії не треба, щоб любили Україну? Цур. Геть! Він гнав цю думку, а вона верталася й верталася. Це була перша велика щербина в його червонопрапорній душі. Раніше все сприймалося з підручників на віру. "Найперші, найкращі…" Вони в школі не бігали в червоних галстуках, а носили з лісу хмиз і соснові шпильки на паливо, копали картоплю, пасли корови, але підручникові істини, хоч і не взяті в саме серце, були непохитні. А тепер ось перше велике дупло в душі.