Роман пішов схлипуючи. А я міцно задумався: цих садять, а Зоц як працював у мене в журналі, так і працює.
* * *
На каштанах листя порижіло, опадало, дуби стояли таємничі, язичницькі, здавалося, он з-під тих віт зараз вийде Див, або Сварог, або Велес, між дерев бродили тіні, про щось шелестіли. З-за Дніпра долинали сумні запахи осені, місто пахло древністю, спокоєм. А на землю вже лягали тіні. А в блакитному небі хмарина була така біла, аж здавалася срібною. Довкола — тиша. Сакральна тиша. Й чомусь небезпека. Її відчував. Вона — скрізь. Млість у природі, ні шурхоту, ні звуку. Тремтить душа. Борис вертався з бібліотеки горбами — своїми улюбленими місцями. Між цих дерев, між цих віт ще таїлися його давні переживання. Його любов. Біля сходів на Хрещатик трохи не наштовхнувся на свого викладача, керівника дисертації Руслана Герасимовича Шкурбу. Той обняв його, доторкнувся до щоки — таку має звичку, всіх обціловувати. Потім Борис назве цей поцілунок поцілунком скорпіона. Руслан Герасимович — Борисів викладач, але він не старий, старший літ на п’ятнадцять-двадцять, він з тих, хто прийшов з війни, і, збагнувши, що нині потрібна вища освіта, швидко покінчали університети та інститути, а потім і аспірантури. Ще якийсь час ходили у шевйотових гімнастерках, підперезаних офіцерськими ременями, в кітелях, вони посіли кафедри, посади секретарів партбюро, членів парткому. Вони були дуже дружні, їх боявся декан, — могли протягнути на партзбори ребрами по сухоземлі, — і боялися старі викладачі, щоправда, тих викладачів залишилось мало: одних репресували в тридцяті, позвільняли, а хто залишився, доживав на уламках науки, читав античну історію та історію середньовіччя, а ці — марксизм-ленінізм, діалектичний та історичний матеріалізм. Для цього достатньо було добре проштудіювати четверту главу історії партії (що не вкладалося до голови — визубрити), трохи розрізняти суб’єктивний та об’єктивний ідеалізм і лаяти їх однаково, трохи не матерними словами. Чим дужче, тим краще, тим ти ідейніший. Таким був і Шкурба. Борис, лояльний до всіх за натурою, ладив зі Шкурбою, на випускному банкеті виголосив перший тост за свого вчителя, й тепер, коли стрічалися, приязно перекидалися словом-другим. Але цього разу Шкурба взяв Бориса за ґудзика на піджаці й відвів трохи в сторону. Примруживши очі, сказав:
— Борисе, я стежу за вашим журналом. Вболіваю за вас, відповідаю за вас. У вас з’явилося багато псевдонімів.
— Щось я не помітив, — пробурмотів Борис.
— Киньте, редактор знає свій часопис ліпше, ніж свою кишеню. Багато псевдонімів. Ви що, не розумієте, що це — тюрма?
Гурт мурахів пробіг у Бориса за спиною.
— От і останній номер, там стаття Лариси Ткаченко, хіба ж не зрозуміло, що та Лариса в штанях.
— Я… не…
— Я старший за вас і застерігаю по-дружньому, можна сказати по-батьківськи.
— Я… я буду… дивитися… Дякую вам, Руслане Герасимовичу. Дуже дякую.
— Отож. Я по-батьківськи.
Далі Борис ступав по хіднику так, наче от-от міг провалитися у вовчу яму. У голові шершні звили гніздо й гуділи там. Гуділи.
А назавтра його викликав куратор. Він дивився на Бориса, як сова з дупла. Покликав не до приставного столика, а до довгого блискучого столу засідань. Там, трохи не на всю довжину, були розкладені розкриті журнали.
— Хто це? — тицьнув пальцем у статтю Лариси Ткаченко. Борис зрозумів, що тільки на цьому він може зіграти, якщо вдасться.
— Лариса Ткаченко.
— Це Лариса в штанях. Хто це?
Отже, Шкурба вже продав його. Найбільше зла люди роблять не з ненависті, а з користі. Ось, він вислужився.
— Не скажу.
Кістлява рука ляпає долонею по столу.
— Скажете. Ви знаєте…
— Не скажу, радянські закони дозволяють псевдоніми.
— Ми вам покажем радянські закони! — тепер уже гупає кулаком.
Битва горобця з коршаком тривала довго. Врешті горобець здався. Як казали в ті часи — роззброївся:
— Це можна легко взнати, хто.
— Як?
— Подзвонити в бухгалтерію, хто отримав гонорар.
— Дзвоніть.
Борис набрав номер, попросив бухгалтера подивитись у гонорарну розмітку, й дав слухавку Петру Трохимовичу.
У слухавці пролунало так голосно, що почув і Борис: "Валентина Гураль". Борис тріумфуюче подивився на куратора: Валентина Гураль була працівниця ЦК, з шкільного відділу. Вона писала гострі статті, але боялася своїх і тому сховалася за псевдонімом. У статті крамоли не було.
— От бачите, — мовив Борис. — І вам незручно, й мені.
Гостре обличчя куратора відм’якло, адже той потерпав, що раніше не поцікавився псевдонімами, продивився.
— А це? — вже не так енергійно тицьнув пальцем в інший журнал.
Тут Борис теж був спокійний. Статтю написав автор крамольний, дисидент, але за нього підписав інший чоловік.
— Це автор з інституту педагогіки. Він там трохи критикує інститутське начальство й сховався за псевдонімом.
Обличчя куратора набрало розгубленого вигляду, він не знав, досадувати йому чи радіти.
— Йдіть, — тільки й сказав.
Борис вийшов мокрий як хлющ.
* * *
Плавати в меду неможливо. Але в смолі… Працювати стало нестерпно. Надто сидіти на ідеологічних нарадах, де інші, благополучні, редактори переморгуються, показують один одному на нього очима. Трохи поймали гордощі. А більше — страх. Звичайно, важко не всім. Деякі журнали навіть процвітали. Зайшов до них редактор науково-популярного журналу — вальяжний, веселий, сипав анекдотами, підкепковував над Борисом.
"Солодко дивитися на бій, коли самому нічого не загрожує", — процитував Борис у думці з древніх. А в них… найневинніші речі викликали шквали вогню. Якось один автор у статті про досягнення радянської демократії навів слова із Конституції СРСР про безмежність радянської демократії, ось, мовляв, у конституції записано, що будь-яка радянська республіка має право на самовизначення аж до відокремлення. Це було страктовано так, що журнал закликає до виходу з Союзу, до відокремлення, до самостійництва. Й зовсім перемінився цензор. Спокійний, доброзичливий Іван Харитонович став причепливим, дратівливим цербером, він уже не казав Борисові "одинадцять" чи "п’ятнадцять", які той мав узяти на заміну знятих, а посилав вилучені сторінки з суворою доповідною "нагору". Одного разу він сказився сам і довів до сказу Бориса. В статті про Громадянську війну тицяв, розриваючи папір, олівцем у слова, з якими гетьман Павло Скоропадський звертався до народу: "Ми принесли вам волю, ми принесли вам щастя". З натовпу лунало: "брехня", "неправда". Цензор вимагав замінити слова Скоропадського іншими, він пирскав слиною й тупотів ногами: