Діна ніби щось відчула. Вийшла. Стала. Обняла.
Дивилася при блідому сяйві зір на змарніле обличчя чоловіка. В сутіні різко малювався тепер уже такий знайомий профіль.
Так, не любила вона його, як виходила за нього заміж, може, й зараз не зовсім любить, але підкорив він її добротою своєю, чесністю, любов’ю до дітей. Ні, таки хороший у неї чоловік, дуже хороший. Спасибі матері, що розгадала його…
— Що ти, Бориску?
— Нічого, дивлюся на зорі. Наші зорі. Ото твоя, а ото поруч — моя.
— Вони дуже близько.
— Справді так.
* * *
Борис читав статтю. Йому здавалося, що він її вже бачив, лише першу сторінку. Та й стиль вгадувався. Хоч прізвище автора було незнайоме — Дудка. Захар Дудка. Й коли Дробот прийшов по статтю, запитав:
— Хто цей Дудка? Чия це стаття?
Дробот нахилив лобату голову:
— Тобі краще не знати.
— А тобі?
— Та й мені б… Якби можна. Але мені доводиться.
Борис зрозумів, що це — псевдонім.
Дивився на малюнок за спиною Дробота. Йому здавалося, чує тупіт копит. Копит погоні. Вона все наближалася.
* * *
Викликав куратор з "великої хати". Не привітався, не запросив сідати, а одразу почав кричати:
— Знову, знову козаки і чумаки! Ви де живете, в якому суспільстві? Замість того, щоб вславляти працю радянських людей… Де ті гетьмани, де ті осавули? Все. Все! Кінець. Розганяємо всю редакцію. Всіх! Всіх! — Вхопив верстку журналу й пожбурив її на підлогу.
З якогось часу, окрім цензора, стала вимагати примірник верстки "велика хата", читали, робили зауваження. Оця верстка, яку він пожбурив, була принесена близько трьох тижнів сюди. Але вони мовчали, а виробничий процес тривав, журнал рухався до виходу в світ.
— Досить, все, я подаю доповідну. Розігнати всю редакцію. Всіх до одного. Йдіть! Геть!
Борис вийшов на вулицю. Ще якийсь час постояв на ґанку. Спустився вниз і, майже не тямлячи, що робить, сів у тролейбус, поїхав на Анрі Барбюса, в друкарню.
Біля цеху, в якому друкувався журнал, стояв гурток хлопців — молодих друкарів.
— Що з нашим журналом? — запитав.
Один із них показав рукою в цех:
— Два перші аркуші пройшли перший прогон.
В цеху від цементової підлоги до стелі стояли два стоси аркушів. Аркуш — шістнадцять сторінок, перший прогон — надруковано вісім сторінок, вісім інших — порожні білі, їх надрукують за другим прогоном.
Борис взяв аркуші з другого стоса. Якийсь час розглядав їх.
— Хлопці, а що було б, якби я тут дещо поправив? — ці слова, мабуть, вирвалися несамохіть. Майнуло в душі: "Все одно розганяють. То, може, нехай тільки мене, а не всіх". Після печатки цензора він не має права поправити жодного слова, це — кримінал.
— Було б три пляшки столичної, — відказав плечистий хлопець з темним лицем.
— Хлопці, буде чотири.
Борис заходився читати і правити історичний нарис. Читав. "А козаки йдуть, йдуть, над ними мають корогви, а степ лежить без кінця-краю". Після "А козаки йдуть, йдуть" Борис все подальше викреслює і вгорі пише: "А тепер там трактори гудуть, гудуть…" В інших місцях співали дроти високовольтної передачі, і скрекотали комбайни, і дзвеніла радісна колгоспна пісня. Борис ще раз прочитав свої правки-додатки, хлопці заматрицювали, він купив чотири пляшки "Столичної".
Коли надійшов сигнальний примірник журналу, він узяв його й пішов до куратора.
— Петре Трохимовичу, ну що такого ви тут знайшли, — розгорнув журнал. — Я вас дуже прошу: подивіться ще раз.
Той пробіг очима одну сторінку, другу, третю.
— Тут все в порядку. Але ж…
— Це ж, Петре Трохимовичу, виробничий процес. Ми над матеріалом ще працювали.
— Чого ж ви мені не сказали?
— Та ви так на мене кричали, що я злякався й вибіг надвір.
Одначе ще тижнів два Борис спав погано. А що, коли цензор прочитає сторінки? Як правило, після другої верстки він їх не читав. Не читав і цього разу.
Стояв на своєму улюбленому місці над урвищем, над Дніпром. Колись йому здавалося, що він злітає звідси вгору, вище й вище. З буслами, з журавлями вслід за їхнім клекотом. А зараз?! Ніби зривається і падає вниз. Із задуми вивела пісня. Вона зринула десь внизу, старовинна козацька пісня, яка колись на орлиних крилах летіла над степом, на лебединих — над Дніпром; це була пісня волі, з нею запорожці ходили через море на Царгород, ковиловим степом на Крим, курними шляхами на Варшаву та Відень…
Ой гук, мати, гук, де козаки йдуть,
І веселая та доріженька, куди вони йдуть.
Та куди вони йдуть, то луги гудуть…
І як же вона контрастувала з тим, що діялось нині, коли стали нащадки тих звитяжців у цьому місті і скрізь на цих землях. В нього аж сльози виступили на очах, і крізь них бачив великий човен і біле вітрило на Дніпрі, в ньому хлопці вели пісню. Вели дружно, дзвінкий, чистий тенор підносив її високо-високо, й вона летіла на невидимих крилах понад Дніпром, куди летіли журавлі і лебеді. Й він враз подумав: а може, вона ще набере сили, а може, ще полетить над всім краєм і люди, співаючи її, вільно розправлять плечі та груди. Але коли? Як?
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Йшов у Лавру, в історичну бібліотеку. По обидва боки входу до лаври — старці. Роздав дрібні, які були в кишені, жінці з дитиною поклав на розіслану чорну хустку карбованця, й діду без ноги також. Зайшов у закритий дворик. Там, неподалік від входу до бібліотеки, — капличка, під нею сидів чоловік з більмом на оці, біля нього кашкет, чоловік, з усього видно, ще не звик жебрати, побачивши Бориса, опустив голову, відвернувся. Зазвичай старці дивляться просто в очі, тиснуть на душу. Та й сидів він у неприбутковому місці: хто сюди ходить? Студенти, один-два науковці. Борис вже минув його, ступив на перший східець, як щось ворухнулося у пам’яті… Ніс з горбинкою, зрослі брови, ямка на підборідді. І очі. Ну, одне з більмом. Тоді більма не було. Ступив назад, приглядався. Підійшов.
— Здрастуйте, дядьку Терешку.
Терешко тіпнувся. Мовчав.
— Ви ж — Терешко? Ну, напевне. А пригадайте село Рожни, хату і сад, велика яблуня антонівка майже в кінці, а за садом окопи, і в тих окопах червоноармійці. Один з петеером — приклад ватою обкладений і бинтами обмотаний, щоб менша була віддача в плече. А на яровому полі — два підбиті німецькі танки. Я просив у вас прицілитися з тієї — протитанкової рушниці. Носив вам їсти: мати варила картоплю і давала кисляк у глечику, хліб, огірки. І трусив антонівки.