Їй довелося трохи поблукати, бо деякі крамниці вельми зухвало зверталися тільки до повій, настільки провокативними, агресивними, визивними за формами й палахкими матеріалами було в них убрання.
Як їй і радили, вона зайшла у "Великий паризький шик", крамницю, яка своїм неоновим освітленням, стосами коробок, пошарпаними, обтягнутими витертою тканиною банкетками на полатаному лінолеумі, аж ніяк не заслуговувала на таку назву.
Сповнена рішучості купити, вона все-таки боялася міряти туфельки на підборах так само, як стажуватись у ландських пастухів. Утім, за допомоги продавчині, зуміла підібрати висоту підборів, на яких могла встояти, і вирішила, що має придбати дві пари.
— Що скажете про цю пару?
Стефані пройшлась у запропонованій парі.
— Ні, вони не сподобаються моєму чоловікові.
— Він не любить лакованого взуття?
— Він сліпий. Ні, я мала на увазі звук… вони стукають так, як взуття під час першого причастя… Мені потрібен сексуальний звук.
Задоволена продавчиня принесла моделі вишуканих форм.
— Чудово, — погодилася Стефані, ошелешено зауваживши узгодженість між звуком і виглядом. Тепер залишилося вибрати лише колір.
— З кольором простіше, адже ви вибираєте лише для себе.
Збуджена цим зауваженням, Стефані обрала одну модель і купила її у двох кольорах — чорному і червоному. У глибині душі вона була збентежена покупкою взуття кармінного кольору, бо сумнівалася, чи його носитиме, але того дня завдяки Карлу дозволила собі це задоволення маленької дівчинки, яка мріяла поцупити в матусі її еротичне вбрання.
У четвер вона поклала свої покупки до старої спортивної сумки і пішла на роботу.
О десятій десять, вибравши момент, коли поява когось із лікарів була малоймовірною, вона повідомила Карлові на вухо:
— Я принесла свої туфельки.
Вона зачинила двері, поставила свої капці біля порогу так, щоби хутко в них ускочити, якщо їх потурбують, потім узула чорні туфельки.
— Вперед, за роботу!
І почала поратися довкола ліжка. Її підбори енергійно стукали по підлозі, тремтіли, коли вона зупинялась, і знову делікатно починали ковзати.
Рот Карла був усміхненим до самих вух.
— Яке щастя, — прошепотів він.
Раптом Стефані захотілося спробувати коралову пару.
— Зачекайте, я принесла ще одні. Вони не дуже відрізняються, але…
Трохи збуджена, вона взула — на цей раз для себе — іншу пару зі шкіри ягнятка яскраво-червоного кольору і, з цікавістю чекаючи на реакцію, знову взялась за роботу.
Раптом Карл запитав:
— У них трохи вужчі ремінці?
— Ні.
— Нога менш закрита? Пальці більш відкриті?
— Ні.
— Це зміїна шкіра?
— Ні.
— Тоді якого ж вони кольору? Часом не червоні?
Приголомшена, Стефані підтвердила його здогад. Під час автомобільної аварії було пошкоджено не лише оптичні нерви Карла, у нього на очах була товста пов'язка. Як же…
Майже налякавшсь, Стефані кинулася до дверей, поставила туфельки, взула службове взуття і сховала нові пари у сумку.
— Дякую, — прошепотів Карл, — ви мене дуже потішили.
— Як ви здогадались?
— Різниці між ними я не бачив, але відчував вас, ви були зовсім інакшою в цьому взутті, ви рухалися не так, як досі, ваші стегна колихались. Б'юсь об заклад, що це саме та пара, яку ви вибрали, щоб сподобатися Ральфові. Я не помиляюсь?
— Ммм…
— А ще я обожнюю ваш голос, запашний, співучий, гарного тембру. Дивно, такий повний голос є радше надбанням чорношкірої жінки! Але ж це не так?
— Ні. Хоча й маю спільні риси зі своїми колегами з Мартініки.
— Я також це відчуваю. Міцні широкі стегна, шкіра тісно облягає божественні форми. Я не помилився?
— Як ви знаєте?
— З вашого погойдування в туфельках, а ще з голосу. У худих жінок рідко буває гарний голос. Виглядає на те, що голос потребує шкатулки з плоті, щоб бути повнокровним. Немовби потрібен широкий таз, щоб голос міг добре обіпертися, стати багатим і гармонійним. Хіба не кажуть, що голос буває соковитим? Якщо голос саме такий, то й жінка також. Яке щастя!
— Ви вірите в те, що кажете?
— Ще й як! Голос живиться плоттю й резонансом. Якщо немає ні плоті, ні простору, де можна резонувати, голос залишається сухим. Так, як сама жінка. Хіба ні?
— Побачивши недавно ваших коханок, я подумала, що ви захоплюєтеся тільки худорлявими.
— Збіг обставин: моє ремесло фотографа спонукає мене спілкуватися з манекенницями, щоб робити модні знімки. Але я настільки люблю жінок, що люблю те, що є худого в худорлявих, і те, що є пишним, у повненьких.
У п'ятницю у Стефані починався вихідний, це захопило її зненацька. Як же прожити ці три дні без нього?
І вона вирішила здійснити деякі вчинки задля нього: присвятила кілька годин свого часу Інститутові естетики, побувала в перукаря, зуміла вирвати запис до манікюрниці, а повернувшись до свого готельного номеру, відкрила шафу для доскіпливого огляду свого гардеробу.
"Що йому сподобалося б? Що йому не сподобалося б? Розкладу на два стоси".
Вона примусила себе не шахраювати, спорожнила полиці і в суботу поставила чимало пакунків перед будівлею Червоного Хреста.
У неділю вона вирішила знову поїхати в район Барбес, щоб заповнити свої спорожнілі полиці й поміркувати над тим, що Карл висловив про кругленьких жіночок. Якщо він їх цінує, вона також має до цього прийти. І, влаштувавшись у кав'ярні на терасі, почала спостерігати за перехожими.
Який контраст між Барбес і Чайнатауном! Яка відстань від її кварталу! Із переходом від азійських вуличок до вуличок африканських змінилося геть усе, не лише запахи — зелені й жовті запахи Чайнатауна, суміші трав і коренів, заступили яскраво-червоні, пряні, викличні пахощі району Барбес, підсмаженого ягняти чи сосисок мергез на грилі, звичаї спільноти — багатолюдні тротуари на Барбес і порожні вулиці в Чайнатауні, а й жінки… Жінки відрізнялися зростом, поставою, одягом і, власне, самим поняттям жіночності. На Барбес жінки підкреслювали свої форми лайкрою чи побільшували їх розкішними бубу,[1] широкими, барвистими, тоді як жінки Чайнатауна ховали себе під безформними піджаками, маскуючи прямою строгою застібкою будь-який натяк на груди, а під прямими штанями — стегна й ноги.
Величні, наче королеви, африканки в широченних сукнях чи вузьких легінсах погойдувалися, йдучи, під палкими поглядами чоловіків. У них ні на мить не виникало сумніву у власній звабливості. Вони не сприймали як насмішку свист чи підморгування. І ступали сміливо, з апломбом, виклично, настільки переконані в невідпорності свого шарму, що виявлялися переможницями. Як і всі чоловіки довкола, Стефані вважала їх розкішними.