Того тижня, відколи минуло вже так багато років, мені почало здаватися, що батько й мати потихеньку труять мене. Та навіть і тепер, через двадцять років, я не певен, що вони цього не робили. Хто знає...
А нагадала мені про все те стара валіза на горищі. Сьогодні вранці я розстебнув її мідні застібки, підняв кришку, і в ніс мені вдарило задавненим духом нафталіну, що з незапам'ятних літ застоявся серед тенісних ракеток з порваними жилами, поношених гумових капців, поламаних іграшок, заіржавілих роликових ковзанів. І хоч тепер я побачив ті дитячі забавки очима дорослої людини, мені раптом здалося, ніби тільки годину тому я прибіг, геть спітнілий, з нашої тінястої вулиці і на устах у мене ще тріпоче: "Раз, два, три – розбігайсь, бички!"
Я був тоді чудернацьким, кумедним хлопчиною, у чиїй голові снувалися химерні думки, і отой страх перед отрутою був лише часткою моїх дитячих переживань. Уже в дванадцять років я почав робити записи в п'яти-центовому лінійованому блокноті, з яким ніколи не розлучався. Неначе й оце тепер у мене між пальцями оцупок олівця, і я пишу ним, як писав у ті давні дні, що їм, здавалося, не буде кінця.
Ось я перестав писати й замислено лизнув олівця. Я сидів, босий, із шорсткою, схожою на щітку чуприною, у своїй горішній кімнаті на початку нескінченного ясного дня, мружив очі на шпалери з трояндами й думав.
"До цього тижня мені й на думку не спадало, що я хворий, – записав я. – І захворів я вже давно. Коли мені було десять років. А тепер мені дванадцять".
Я скривився, закусив губу й наче крізь туман побачив перед собою свій записник. [572]
"У тому, що я хворію, винні мама й тато. І ще вчителі у школі: вони теж додають мені... – Я завагався, але зрештою написав: – ...хвороби. Не боюсь я тільки дітей. Ні Ізабел Скелтон, ні Вілларда Боуерса, ні Кларіс Меллін – на них ця хвороба ще не поширилась. А от мені зовсім зле..."
Я поклав олівця й пішов до ванної подивитися на себе в дзеркало. Знизу мати гукнула мене снідати. Я притулився обличчям до дзеркала, часто задихав, і на склі виникла велика туманна пляма. І я побачив, як моє обличчя... змінюється.
Змінювалися кістки. Змінювалися навіть очі. І пори на шкірі носа. І чоло. І волосся. Усе, що так довго було мною, тепер перетворювалося на когось іншого. ("Дугласе, йди снідати, ти ж спізнишся до школи!") Похапцем умиваючись, я побачив, як моє тіло немовби пливе піді мною. А я був замкнений усередині нього і не мав змоги визволитись. Тим часом усі мої кістки зсувалися, мінялися місцями, аж ходором ходили!
Щоб не думати про це, я голосно щось заспівав, засвистів аж поки в двері постукав батько й звелів мені вгамуватись і йти снідати.
Я сів до столу. На ньому вже стояла жовта каструлька з кашею, холодно-біле молоко в глечику, яєчня з беконом, блищали ложки й ножі. Батько читав газету, мати поралася коло плити. Я нюхнув повітря й відчув, як мій шлунок зіщулився, мов побитий собака.
– Що таке, синку? – Батько позирнув на мене.— Не хочеш їсти?
– Не хочу.
– Хлопцеві зранку треба хотіти їсти,— зауважив батько.
– їж, їж, – сказала мені мати. – Ну ж бо, не барися.
Я подивився на яєчню. То була отрута. Подивився на масло. Отрута. І біле з масним шаром вершків молоко в глечику, і апетитна, пухка коричнева каша на зеленій тарілці з рожевими квіточками.
Отрута, все воно отрута! Ця думка металась у мене в голові, наче мурашня на лісовій стежині. Я прикусив губу.
– Га? – глипнув на мене батько. – Ти щось сказав? __ Та ні, – відповів я. – Просто не хочеться їсти. [673]
Не міг же я сказати, що я хворий і що захворів саме від їжі. Не міг сказати, що до цього спричинилися млинці, пампушки, каші, супи, овочі. Де ж би то. Отож мусив сидіти, не беручи нічого до рота, і серце моє билося все дужче й дужче.
– Ну гаразд, попий хоча б молока і йди собі,— сказала мати. – Батьку, дай йому грошей, хай добре поснідає в школі. Апельсиновий сік, щось м'ясне, молоко. Тільки не цукерки.
Щодо цукерок вона могла й не застерігати мене. То ж була найстрашніша з усіх отрута. На цукерки я більш ніколи й не гляну!
Я зв'язав ремінцями книжки й рушив до дверей.
– Дугласе, ти не поцілував мене, – нагадала мати.
– Ой, – мовив я, підійшов і похапцем поцілував її.
– Що це з тобою діється? – спитала вона.
– Нічого, – відказав я. – Бувайте. До побачення, тату.
Обоє сказали "до побачення". І я подався до школи, занурений у свої думки, що бились у мене в голові, наче крик у глибокій холодній криниці.
Збігаючи схилом яру, я вхопився за грубу ліану дикого винограду, що звисала з дерева, відштовхнувся ногами від землі – і полетів. У ніздрі мені вдарило прохолодне ранкове повітря, свіже і п'янке, я радісно засміявся, і всі мої думи вмить розвіяло вітром. Зіскочивши на схил далеко внизу, я покотився до струмка, і птахи весело посвистували до мене, а поруч на дереві, наче підхоплений вітром легкий жмуток рудого пуху, скакала білка. Вниз по стежці сунули невеличкою лавиною інші хлопчаки. Вони голосно кричали – "Гей, егей, ого-го-о!",— били себе кулаками в груди, пускали камінці плиском по воді, сягали руками в струмок, намагаючись ухопити рака. Раки прудко тікали геть, збиваючи хмарки мулу. Ми всі реготали й кепкували один з одного.
На пофарбованому в зелене містку через струмок з'явилася дівчинка. Звали її Кларіс Меллін. Усі загукали до неї: іди собі, мовляв, іди, ти нам тут не потрібна, катай звідси! Та мій голос наче заперло, я вмовк і тільки дивився, як вона повільно йде містком. Дивився, не відводячи очей.
Із вранішньої віддалі долинув шкільний дзвоник. [574]
Ми побралися нагору стежками, що їх самі попрокладали за багато літніх місяців. Трава на схилах яру була добряче потоптана нашими ногами, ми знали там кожну зміїну нору й кожний горбочок, кожне дерево й кожну виноградну ліану, знали кожну бадилину. Після школи ми будували на деревах, високо над мерехтливим струмком, хатини з гілля, вистрибували голяка в прохолодній воді, вирушали в довгі мандрівки яром, туди, де недалеко від чинбарні, азбестового заводу й пристані наш потічок самотньо й сиротливо вливався у блакитний обшир озера Мічіган.