Намордник дорожній, ганчірочка, за дорогу вся змокла від дихання і подекуди морозом її прихопило, корою стала льодовою. Шухов зсунув її з обличчя на шию і став до вітру спиною. Ніде його особливо не протягло, а тільки руки змерзли в тонких рукавицях, та заніміли пальці на лівій нозі: повстяник лівий — горілий, другий раз підшитий.
Поперек і спину всю до плечей тягне, ломить — як працювати?
Озирнувся — і на бригадира обличчям утрапив, той у задній п'ятці йшов. Бриґадир у плечах міцний, та й образ у нього широкий. Хмурий стоїть. Сміфуйочками він бриґаду свою не пестить, а годує — можливо, про великий пайок турбується. Сидить він другий строк, син ГУЛАГ-у, таборовий звичай знає наскрізь.
Бриґадир у таборі — це все: добрий бриґадир тобі життя друге дасть, поганий бриґадир у дерев'яний бушлат зажене. Андрія Про— коповича знав Шухов ще з Усть-Іжми, тільки там у нього в бриґаді не був. А коли з Усть-Іжми, з загального табору, перегнали п'ятдесят восьму статтю сюди, у каторжний, — тут його Тюрін підібрав. З начальником табору, з ППЧ, з прорабами, з інженерами Шухов не мас справи: всюди його бриґадир заступить, груди сталеві у бригадира. Зате ворухне бровою, пальцем покаже — біжи, роби. Кого хочеш у таборі обдурюй, тільки Андрія Прокоповича не обдурюй. І будеш жити.
І хочеться Шухову спитати бриґадира, чи там таки працювати, де вчора, чи на інше місце переходити — а боязко уривати його високу думу. Щойно Соцгородок з плечей скинув, тепер, можливо, процентовку обмірковує, від неї п'ять наступних днів харчування залежить.
Обличчя у бриґадира у великих подзьобинах, від віспи. Стоїть проти вітру — не зморщиться, шкіра на обличчі — як кора дубова.
Ляпають руками, перетоптуються в колоні. Злий вітерець! Уже, здається, на всіх шістьох вишках полки сидять — знову в зону не пускають. Пильність помпують.
Ну! Вийшов начкар з контролером з вахти, по обидва боки брами стали і браму розвели.
— Роз-берись по п'ятках! Пер-ша! Дру-га!
Закрокували арештанти, як на параду, кроком ледве не стройовим. Аби тільки в зону прорватися, там не вчи, що робити.
За вахтою близько — будка контори, біля контори стоїть прораб, бригадирів збирає, та вони й самі до нього. І Дер туди, десяцький із зеків, сволота порядна, свого брата-зека гірше псів ганяє.
Вісім годин, п'ять хвилин по восьмій (щойно енерґопоїзд прогудів), начальство боїться, щоб зеки часу не— марнували, по угріваль— нях не розпорошилися — а в зеків день великий, на все часу вистачить. Хто в зону зайде, схиляється: там трісочка, тут трісочка, нашій печі вогонь. І в нори ховаються.
Тюрін звелів Павлові, помічнику, іти з ним у контору. Туди ж і Цезар повернув. Цезар багатий, два рази на місяць посилки-, усім підсунув, кому треба, — і п р и д у р к о м працює в конторі, помічником нормувальника.
А решта 104-а зразу набік, і бігом, бігом.
Сонце зійшло червоне, імлисте над зоною порожньою: там щити збірних домів, снігом занесені, там кладка кам'яна почата, та на фундаменті й покинута, там хобот: ескаватора переломлений лежить, там ківш, там мотлох залізний, канав накопано, траншей, ям нави— вертано, авторемонтні майстерні під перекриття виведені, а на горбі — ТЕЦ у початку другого поверху.
І — поховалися всі. Тільки шість вартових стоять на вишках, та біля контори метушня. Оце то і є наша мить! Старший прораб скільки, кажуть, загрожував рознарядку всім бригадам давати з вечора — а ніяк не налагодить. Тому що з вечора до ранку у них усе навпаки перевертається.
А мить — наша! Поки начальство розбереться — приткнись, де тепліше, сядь, сиди, ще наломиш спину. Добре, як коло печі — онучі перевернути: та трохи погріти їх. Тоді увесь день ноги теплі будуть. Але й без печі — однак добре.
Сто четверта бригада ввійшла у велику залю в авторемонтних, де засклили з осени і 38-а бригада бетонові плити ллє. Одні плити в формах лежать, інші стояком поставлені, там арматура сітками. До верху високо і підлога земляна, тепло тут не буде тепло, а все ж цю залю опалюють, вугілля не шкодують: не для того, щоб людям грітися, а щоб плити ліпше схоплювало. Навіть градусник висить, і в неділю, коли табір чомусь на роботу не вийде, вільний теж палить.
Тридцять восьма, звичайно, чужих нікого1 до печі не допускає, сама обсіла, онучі сушить. Гаразд, ми й тут, у куточку, нічого.
Задом ватяних штанів, що всюди вже насиділися, Шухов пристосувався на край дерев'яної форми, а спиною до стіни приперся. І коли він одхилився — натягнулися його бушлат і тілогрійка, і лівим боком грудей, при серці, він відчув, як потискує тверде щось. Це тверде було — із внутрішньої кишеньки ріжок хлібного окрайця, тієї половини вранішнього1 пайка, яку він узяв собі на обід. Завжди він стільки з собою і брав на роботу і не зачіпав до обіду. Але він другу половину з'їдав за сніданком, а сьогодні не з'їв. І зрозумів Шухов, що нічого він не заощадив: засмоктало його зараз той пайок з'їсти в теплі. До обіду — п'ять годин, довго.
А що в спині ломило — тепер у ноги перейшло, ноги такі слабі стали. Ех, до пічки б!..
Шухов положив на коліна рукавиці, розстебнувся, намордник свій дорожній, зледенілий розв'язав на шиї, переломив кілька разів і в кишеню сховав. Тоді дістав хлібчик у білій шматці і, тримаючи шматку за пазухою, щоб ні кришки повз ту шмаггку не впало, почав помалу-помалу відкусувати й жувати. Хліб він проніс під двома одежками, грів його власним теплом — і від того він не мерзлий був ні крапельки.
У таборах Шухов не раз пригадував, як на селі раніше їли: картоплю — цілими сковорідками, кашу — чавунцями, а ще раніше м'ясо — великими кавалками. Та молоко* тягли — хай черево лусне. А не треба було так, зрозумів Шухов у таборах. їсти треба — щоб думка уся на їжі була, от як зараз ці малі шматочки відку— суєш, і язиком їх мнеш, і щоками підсмоктуєш — і такий тобі запашний цей хліб чорний сирий. Що Шухов їсть вісім років, дев'ятий? Нічого. А ворочає? Го-го!
Так Шухов зайнятий був своїми двома стами грамами, а поблизу нього по тім же боці сиділа і вся 104-а.
Два естонці, як два рідні брати, сиділи на низькій бетоновій плиті і разом, за чергою, курили половинку цигарети з одного мундштука. Естонці ці були обидва білі, обидва довгі, обидва сухі, обидва з довгими носами, з великими очима. Вони так один одного трималися, іначе б одному без другого повітря синього бракувало. Бриґадир ніколи їх і не розлучав. І їли вони все пополам, і спали на вагонці зверху на одній. І коли стояли в колоні, або на розводі чекали, або на ніч лягали — все між собою розмовляли, завжди неголосно і не поспішаючи. А були вони зовсім не брати і познайомилися вже тут, у 104-й. Один, розказували, був рибалкою з побережжя, другого ж, коли совєти встановились, дитям малим родичі у Швецію вивезли. А він виріс і надумав назад — в Естонії інститут кінчати.