Шухов моторно сховався від Татарина за ріг барака: другий раз упіймаєшся — знову присікаються. Та й ніколи не треба ловити ґав. Старатися треба, щоб ніякий наглядач тебе одинцем не бачив, а тільки в натовпі. Може, він шукає людину на роботу послати, може, нема на кому зло зігнати. Читали ж он наказ по бараках — перед наглядачем за п'ять кроків знімати шапку і по двох кроках надіти. Один наглядач плентається, як сліпий. Йому байдуже, а для других це насолода. Скільки за ту шапку в кондей перетягали! Ні, вже за рогом перестоїмо.
Проминув Татарин — і вже Шухов зовсім націлився в санчастину, як його осяяло, що сьогодні ж ранком до1 розводу призначив йому довгий латиш із сьомого барака прийти купити дві склянки самосаду, а Шухов заклопотався, з голови вилетіло. Довгий латиш учора ввечорі одержав посилку, і, може, завтра цього самосаду вже не буде, чекай тоді місяць нової посилки. Добрий у нього самосад, міцний помірно і пахучий. Рудуватенький такий.
Зажурився Шухов, затоптався — чи не повернути до сьомого барака. Але до санчастини зовсім мало лишалося, і він потрухикав до ґанку санчастини. Чути скрипів сніг під ногами.
У санчастині, як завжди, так було чисто в коридорі, що страшно ступати по підлозі. І стіни фарбовані емалевою білою фарбою. І білі всі меблі.
Але двері кабінетів були всі закриті. Лікарі, гляди, ще з ліжок не підводилися. А в дижурці сидів фельдшер — молодий хлопець Коля Вдовушкін, за чистим столиком, у свіженькому білому халаті — і щось писав.
Нікого більше не було.
Шухов зняв шапку, як перед начальством, і, за таборовою звичкою лізти очима куди не слід, не міг не зауважити, що Ніколай писав рівними-рівними рядками, і, кожен рядок відступивши від краю, акуратно один під одним починав з великої літери. Шухову було, звичайно, відразу зрозуміло, що це — не робота, а наліво, але йому до того не було справи.
— Ось що... Ніколай Семенич... Я нібито ... хворий ... — ніяково, ніби зазіхаючи на щось чуже, сказав Шухов.
Вдовушкін підняв від, роботи спокійні великі очі. На ньому був очіпочок білий, халат білий, і нумерів видно не було.
— Що ж ти пізно так? А увечорі чому не прийшов? Ти ж знаєш, що ранком прийому нема? Списки звільнених уже в ППЧ.
Все це Шухов знав. Знав, що й увечорі звільнитися не простіше.
— Та воно, Колю ... Воно звечора, коли треба, так і не болить...
— А що — воно? Воно — що болить?
— Та збагнути, буває, і ніщо не болить. А недужий увесь.
Шухов не був із тих, хто липне до санчастини, і Вдовушкін це
знав. Але йому дане право звільнити ранком тільки двох чоловіка — і двох він уже звільнив, і під зеленуватим склом на столі записані були ці два чоловіки, і підведена риска.
знав. Але йому дане право звільнити ранком тільки двох чоловіка — і двох він уже звільнив, і під зеленуватим склом на столі записані були ці два чоловіки, і підведена риска.
— Тож треба було турбуватися раніше. Що ж ти —— під самий розвід? На!
Вдовушкін вийняв термометр із банки, куди вони були опущені крізь прорізи в марлі, обтер від розчину і дав Шухову тримати.
Шухов сів на лавку при стіні, на самий краєчок, ледь-ледь щоб не перекинутися разом з нею. Незручне місце таке він вибрав навіть не навмисне, а мимоволі показуючи, що санчастина йому чужа і що прийшов він до неї за дрібницею.
А Вдовушкін писав далі.
Санчастина була в найглухішому, далекому куті зони, і звуки сюди не досягали ніякі. Ні ходики не стукали — ув'язненим годинників не передбачено. Час за них знає начальство. І навіть миші не скребли — усіх їх виловив лікарняний кіт, ДО' того призначений.
Дивно було Шухову сидіти в такій чистій кімнаті, тиші такій, при яскравій лямпі повних п'ять хвилин і нічого не робити. Оглянув він усі стіни — нічого на них не знайшов. Оглянув свою тілогрійку — нумер на грудях обтерся, щоб не зацапили, треба підновити. Вільною рукою ще бороду перевірив на обличчі — велика виперла, від тої лазні росте, днів більше десяти буде. А й не заважає. Ще днів через три лазня буде, тоді й поголять. Чого в голярні марно в черзі сидіти? Хизуватися Шухову нема для кого.
Потім дивлячись на біленький-біленький очіпочок Вдовушкіна, Шухов пригадав медсанбат на ріці Ловаті, як він прийшов туди з пошкодженою щелепою і — недотепа ж хрінова! — з доброї волі в лад вернувся. А міг п'ятку днів полежати.
Тепер от мріється: захворіти б тижнів на два, на три, не тяжко і без операції, але щоб у лікареньку поклали;, — лежав би, здається, три неділі, не ворухнувся, а вже годують бульйоном пісним — хай і так.
Але пригадав Шухов, тепер і в лікарні не влежиш. З якимсь там етапом новий доктор появився — Степан Григорович, прудкий такий та голосний. Сам метушиться, і хворим нема спокою: вигадав усіх нележачих хворих виганяти на роботу при лікарні: оторожу городити, доріжки робити, на клюмби землю наносити, а зимою — снігозатримання. Каже, од хвороби робота — перший лік.
Від роботи коні дохнуть. Це розуміти треба. Якби ухайдакався сам на кам'яній кладці — певно тихо б сидів.
... А Вдовушкін писав своє. Він, правда, виконував роботу "ліву", але для Шухова незбагненну. Він переписував новий довгий вірш, який учора одчистив, а сьогодні обіцяв показати Степанові Григоровичу., тому самому лікареві, поборнику трудотерапії.
Як це тільки в таборах діється, Степан Григорович і порадив Вдо— вушкіну назватися фельдшером, поставив його на роботу фельдшера, і почав Вдовушкін учитися робити уколи у вени на темних роботягах, у добропорядній голові яких не могло б і вміститися, що фельдшер може бути зовсім і не фельдшером. Був же Коля студентом літературного факультету, заарештованим із другого курсу. Степан Григорович хотів, щоб він написав у тюрмі те, чого не дали йому на волі.
. . . Крізь ПОДВІЙНІ, непрозорі ВІД бІЛОГО' льоду шибки ледве чутно дійшов дзвінок розводу. Шухов 'зідхнув і встав. Морозило його, як і раніше, але прослизнути, видно, не виходило. Вдовушкін простягнув^ руку за термометром, подивився.
— Бачищ, ні те, ні се, тридцять сім і дві. Якби тридцять вісім, тоді кожному ясно. Я тебе звільнити не можу. На свій страх, як хочеш, лишайся. Після перевірки вважатиме доктор хворим — звільнить, а здоровим — одкажчик, і в БУР. Іди вже ліпше за зону.