Перше всього я зважив одвезти їх додому й там, розпитавшись добре в когось про них та роздивившись гаразд, виробити дальший план поступування...
Та коли я став призволятися, що одвезу їх додому, то стара тільки застогнала та зажвакала губами, а молодша стала сперечатись: їй, мовляла, неодмінно треба швидше до губернатора, бо вона ще й сама не знає, як буде вертатися додому вночі (а зустріч наша трапилась опівдня). її "зв'язок думок" був для мене темний, тільки я подумав, що, може, й справді її гадка була краща. Я найняв візника, сказав йому адресу, заплатив гроші й посадив обох на візочок; а сам теж думав поїхати слідом за ними. Коли це, як я підсаджував молодшу, вона, обдаючи мене духом дешевої пудри, прошептала мені на вухо: "Приходьте ж до мене увечері, небез-премінно!.. Недорого..." Вона не договорила, та й не треба було, бо її умізливий, якийсь-то взвичаєний, соромітний усміх договорив за неї все, і я відхитнувсь, немов від ляпаса, і зостався стояти серед вулиці скілька хвилин...
* * *
А, проклятий брехун! трухлява, нікчемна, не притакована людина! Так ось твоє співчуття до людей? То ти боїшся? Боїшся реального нещастя, гидоти дійсності, справжнього божевілля! Ти боїшся життя, ти, з твоєю організацією артиста, з твоєю прославленою чулістю, подібною до чулості мімози, ти годен тільки на те, щоб помалу плутати недовговічне, тендітне павутиння якогось літературного твору, буцім пишучи "кров'ю серця" твого, начебто умліваючи за своїх героїв, начебто справді відчуваючи на язику, на піднебінні, в горлі смак отрути, коли вони, по твоїй власній волі, кінчають само-вбійством, божеволіючи, коли вони божеволіють, чи нескі-стенно відчуваючи, начебто твій власний розум заходить за розум, наче якийсь-то шрубик у твоєму мізку розкучується, якийсь гачок зоскакує — і ось!., ось і ти готовий, ти — божевільний!
Та ні! дай спокій! ти не збожеволієш, ти не вмреш, не зійдеш кров'ю, бо... то все брехня, то тільки "тленной мысли раздраженье!"... І твоє теє надспівчуття до людей, що ти ним хвалився,— теж брехня; бо як ти зустрівся з прямим життям, з прямим нещастям, з прямим божевіллям,— ти одступив і злякався... І гірко зробилось мені, стидно, через те що ми тільки погані блазні, що дурять людей, викликаючи в них своїм преступним кривлянням "добрые чувства", не маючи їх самі3, або тільки на хвилину умисне підбуджуємо їх у собі, женучись за химерною славою, шукаючи потіхи для свого невгамовного самолюбства... бо бува часом і так, що ми свою чулість радіометра, чулого до найлегшого проміння сонця, свій хист запалюватись чужим вогнем, плакати чужими слізьми, думати чужі думки, боліти чужим болем, жити чужим життям — повертаємо на те, щоб комбінувати розмаїті камінці в цікаві фігури, струшуючи щохвилини наш калейдоскоп, аби більш захоплююче було, аби творити без кінця, без краю... Для чого? для гри! І бува часом так, що ми для якоїсь мрії використуєм саме людське горе, шукаючи теми, ловимо, як на ловах, пожежу, смерть, зраду.. Замість того, щоб розважати, потішати, полегшувати, рятувати життя!
Отже, я покликав візника — й сів, і поїхав до губернатора Та не знайшов їх там, а свою адресу вона, хоч і запрошувала мене до себе, забулась мені сказати,— і я загубив їх навік!.
* * *
(Через рік — 19.. р. Лютого 20)
Але ж єсть хтось, хто жадає мене, хто хоче моєї розваги, мого слова, мого безпосереднього співчуття — "од серця до серця"; хтось палає зо мною, хтось прагне, хтось тужить за мною, хтось чужий з чужих, що й серед сім'ї своїх кревних і серед кола своїх найдорожчих почуває себе самотньо; бо якою б любов'ю, наче вінком з пахущих квіток, не обгортали б нас,— у кожного з нас є свій окремий, самотній біль; ми всі одинокі, через те, що ніхто, ніхто в світі не зможе уповні, якраз крапля в краплю зрозуміти нашого страждання, на шого болю у повній мірі: він в силу фізичної неможливості або зменшить його, або побільшить; а буде це вже не те, не те, не те!..
...Одинокі ми, бо який би не був круг найближчих, та чужаків усе ж більш,— їх мільйони, їх тьми, і ції тьми роб-
.мять життя многолюдною пустинею, живуть одсторонь одно од одного, живуть і не знають, і не хочуть знати одно одного, не обізвуться одно до одного "незлим, тихим словом" 4, і ніколи не привернуться одно до одного, якщо не рідня, не свіст-пя, не в обов'язкових відносинах; а живуть вони часто рядом: стіна з стіною, двері у двері, вікно проти вікна...
От і там, я знаю, в тому домі, що навпроти, у першому поверсі, живе молода дівчина... Через віконечко видно" невелику кімнату, освітлену лампкою. Вона сидить коло стола й шиє без кінця, а солоні сльози ллються на руки, сліплять очі, роблять шиття вогким, і вона розказує своє горе своїй сестрі, що коло маленького кривенького дзеркальця розчісує довгі коси та придивляється на свою красу; і дівчині тій здається, що тьма обірваних троянд її щастя застилає всю долівку, що вмирають вони, як і вона, з кожним словом, що виривається з її блідних уст, бо він вже не любить її. І кидається до неї сестра з недоплетеними косами, і цілує її, жалує, і навіть плаче з нею, тільки не легше їй від того; смерть льодова у грудях у неї, а сестра молоденька, що кохає ще сама і її ще кохають*, .допліта свої коси і йде геть...
".Не плач же, моя голубко, не журися, моє золотко, бо я тут, й той, що знаю всю твою тугу, хоч не знаю тебе, і я нікуди не піду від тебе, і не будеш ти знати, хто я, та й не обізвусь я до тебе, щоб не налякати метелика; тільки знай, що я тут, що я єсть, що душа моя повна, як келих, твоїми слізьми... хоч не брат я твій і не коханець...
* * *
А в другому поверсі того дома живе, чи, пак, умирає, слабий, слабий батько, а коло його ліжка, з котрого він уже давно не встає, коло маленького столика, заставленого тяжко пахущими ліками, де стоїть зелений каганець, кружляє навспинячках тонка постать — його дочка. І любить вона батька, і жалко їй його, та вже дуже давно він слабує, і, помимо її волі, вона почуває тягар своєї жертви, вона почуває (хоч і лякається того найбільш на світі), що це жертва велика, тая, що вона несе задля батька, і вдень, і вночі, гублячи свою красу, свою молодість; і він це почуває, і хочеться йому вмерти, аби вже визволити її швидше; і хочеться йому жити, не дивлячись ні на що,— так потребує сила життя!.. І лютує він, і мучить її, примушуючи сидіти коло свого ліжка, то знов жалує більш, ніж себе, жене геть од себе до радощів життя, примушує її до них тоді, коли він саме тут умирає...