Сам Кінкель навіть не помічав, що він накоїв: попихкуючи товстою сигарою, попиваючи вино з бокала і зажираючи шматками сиру, він з олімпійською благодушністю базікав собі, поки навіть прелат Зоммервільд — духовний попечитель їхнього кола — стурбовано почав соватись на стільці й нарешті звернув розмову на іншу тему. Він кинув репліку, здається, щось про реакцію, і цим спіймав Кінкеля на гачок. Той одразу ж клюнув, розпалився та й обірвав свою лекцію на тому, що автомашина за дванадцять тисяч марок обходиться дешевше, ніж за чотири з половиною тисячі. Коли він замовк, то навіть його дружина, яка безрозсудно, до непристойності, обожнює його, полегшено зітхнула.
3
Вперше я почував себе в своїй квартирі більш-менш непогано — там було тепло, чисто, і я, повісивши пальто на вішалку та поставивши в куток гітару, навіть подумав, що власне житло все ж таки, мабуть, щось більше, ніж самообман. Я не належу до осілих людей і ніколи не стану таким — а Марі ще непосидющіша за мене і все ж, здається, наважилась осісти назавжди. А вона ж було нервувала, якщо мені доводилось більше тижня виступати в одному місті.
Моніка Сільвс і цього разу виявилась такою ж доброю, як завжди, коли ми їй посилали телеграму; вона взяла в домоуправителя ключі, прибрала квартиру, поставила в вітальні квіти і наповнила всякою всячиною холодильник. На столі в кухні — пачка молотого кофе, біля неї пляшка коньяку. У вітальні на столі поряд з квітами — запалена свічка і пачка сигарет. Моніка іноді буває надзвичайно сердечною, до сентиментальності, й може в цьому дійти навіть до несмаку; свічка, яку вона поставила мені на стіл, була з дешевих, оздоблених штучними краплинками воску, і, напевно, не витримала б критики якого-небудь "Католицького товариства доброго смаку", та, видно, Моніка, поспішаючи, не знайшла іншої або ж не мала грошей на дорогу, вишукану свічку, і я відчув, що саме завдяки оцій дешевенькій свічечці моя ніжність до Моніки Сільвс підійшла до граничної точки, за якою починається моя фатальна схильність до моногамії. Інші католики з того "кола" нізащо б не наважилися виявити сантименти чи несмак, ніколи не виказали б такої слабості, у всякому разі — скоріше б поступилися "по лінії моралі", але не в питанні смаку. В кімнаті ще навіть витали парфуми Моніки — надто терпкі і надто модні для неї, забув їх назву, здається, "Тайга".
Я запалив од свічки Моніки сигарету Моніки, взяв у кухні коньяк, а в передпокої — книгу телефонів і зняв телефонну трубку. Справді, Моніка і це влаштувала: телефон — ввімкнутий. Веселе тутукання я сприйняв як биття безмежно великого серця, в ту мить мені ці звуки здалися милішими за шум моря, сильнішими за подих бурі й грізнішими за ричання лева. Десь у тому веселому тутуканні крився голос Марі, голос Лео, голос Моніки. Я обережно поклав трубку на апарат. Вона лишилась моєю єдиною зброєю, і я невдовзі мав нею скористатись. Я підкотив праву холошу й оглянув поранене коліно: садно було поверхневе, опух незначний; я налив повну чарку коньяку, випив до половини, а решту вилив на коліно, потім пошкутильгав у кухню й поставив коньяк у холодильник. І тільки тепер згадав, що Костерт так і не приніс мені горілки, про яку ми з ним домовились. Певно, він гадав, що з педагогічних міркувань краще не приносити її мені, і тим заощадив для християнської справи ще сім з половиною марок. Я вирішив пізніше подзвонити йому й попросити, щоб він переказав мені поштою відповідну суму. Той собака не заслуговує пощади, а до того ж мені були потрібні гроші. Протягом п'яти років я заробляв значно більше, ніж мусив витрачати, а проте в мене нічого не лишилось. Звичайно, я міг і далі тинятися по дешевих балаганах на рівні тридцяти-п'ятдесяти марок за виступ, поки моє коліно остаточно загоїться; мені, власне, байдуже, де виступати, публіка в тих гидких, залах навіть приємніша, ніж у вар'єте. Але тридцять чи п'ятдесят марок на день — це просто замало, з такими грішми можна собі дозволити лише тісну кімнатку, в якій під час тренування завжди наштовхуєшся на стіл чи піафу, а я до того ж гадаю, що кімната з ванною — зовсім не розкіш, а коли подорожуєш з п'ятьма чемоданами, то й таксі — не марнотратство.
Я дістав з холодильника коньяк і надпив ще один ковток прямо з пляшки. Я не п'яниця. Але відтоді як Марі втекла, алкоголь благотворно впливає на мене. Я також одвик від безгрошів'я, а що в мене лишилась тільки одна марка і ніякої надії на значний заробіток у найближчий час, я нервував. Єдине, що справді можна було продати, — це велосипед, та, якщо я наважусь виступати в дешевих балаганах, велосипед мені дуже знадобиться — він допоможе заощаджувати на транспорті. На свою квартиру я мав обмежені права: не міг ні продати її, ні пустити в неї квартирантів. Типовий подарунок багатих людей. Завжди вони придумають якийсь гачок. Я вирішив більше не пити коньяку, повернувся до вітальні й розкрив телефонну книгу.
4
Я народився в Бонні і знаю тут багато людей: родичів, знайомих, колишніх товаришів по школі. Тут живуть мої батьки і мій брат Лео, що під впливом Цюпфнера перейшов у католицьку віру і тепер навчається тут, у Бонні, у вищій католицькій школі. З батьком та матір'ю мені, певно, доведеться ще зустрітись хоча б для того, щоб уладнати справу з грошима. А може, я це доручу якомусь адвокатові. Я остаточно ще не вирішив. З часу смерті моєї сестри Генрієтти батьки більше не існують для мене як батьки. Уже сімнадцять років як загинула Генрієтта. Коли війна наближалась до кінця, їй минуло шістнадцять, — гарна білява дівчина, найкраща тенісистка од Бонна до Ремагена. В той час вимагали, щоб молоді дівчата добровільно йшли в зенітниці, і Генрієтта пішла, в лютому сорок п'ятого року. Це сталося так швидко й безперешкодно, що я спершу нічого й не второпав. Я саме повертався з школи й, перетинаючи Кельнську вулицю, побачив Генрієтту в трамваї, що саме відходив у напрямі Бонна. Вона помахала мені рукою і усміхнулась, і я теж усміхнувся. На ній був гарненький темно-синій капелюшок, тепле синє пальто з хутряним комірцем, а за плечима — невеличкий рюкзак. Я ніколи не бачив її в капелюшку, бо вона ніколи не хотіла їх надівати. Капелюшок дуже змінив Генрієтту. Вона мала вигляд молодої дами. Я подумав, що сестра вирушає на екскурсію, хоча для екскурсій час був і неслушний. Але від шкіл тоді можна було всього чекати. Нам навіть у бомбосховищі намагалися втовкмачити потрійне правило, хоча вже було чути артилерійську канонаду з фронту. Наш учитель Брюль співав з нами, як він сам це називав, "благочестиві й національні пісні", маючи на увазі такі, як "Слава і велич нашого дому", "Ти бачиш на сході ранкову зорю", і подібні. Ночами, коли, бувало, хоч на півгодини стихала канонада, з вулиці долинав безупинний тупіт ніг: то вели італійських полонених (у школі нам пояснювали, що італійці вже не наші союзники, а працюють у нас як полонені, але я й досі не збагнув чому), російських полонених, жінок-полонянок, марширували німецькі солдати. Цілі ночі йшли та йшли, і ніхто вже не знав, що ж, нарешті, сталося.