Марі одягла темно-зелену сукню, і, хоча ніяк не могла застебнути "блискавку", я не встав допомогти їй — так було приємно спостерігати рухи її пальців за спиною, дивитись на її білу шкіру, темне волосся і темно-зелену сукню; я дивився і радів, що вона не нервує; кінець кінцем вона підійшла до ліжка, я підвівся й застебнув "блискавку". При тому спитав, чого це вона встає так рано, і Марі сказала, що батько по-справжньому засинає лише над ранок і до дев'ятої буде в постелі, а їй треба прийняти газети й відкрити крамничку, бо школярі часом заходять ще до меси купити зошитів, олівців та цукерок.
— А крім того, — додала вона, — буде краще, коли ти вийдеш з дому до пів на восьму. Зараз я зварю каву, а ти хвилин через п'ять спускайся в кухню.
Коли я зійшов у кухню і Марі налила мені кави й зробила бутерброд, я відчув себе майже одруженим. А вона похитала головою й мовила:
— Невмитий, непричесаний, невже ти завжди так виходиш снідати?
Я відповів: так, навіть в інтернаті не змогли привчити мене регулярно вмиватися кожного ранку.
— Але ж що ти робиш? — запитала вона. — Якось же треба освіжитись?
— Я завжди обтираюсь одеколоном, — пояснив я.
— Та це ж дорого обходиться, — зауважила Марі й почервоніла.
— Так, — погодився я, — але мені одеколон дістається задарма: мій дядько — головний представник тієї фірми і дарує мені його великими пляшками.
Трохи знітившись, я почав оглядати кухню, яку добре знав і раніше: це була маленька, темна комірчина позаду крамниці; в кутку притулилась невеличка плита, в якій Марі з вечора лишала жар брикетів, як це роблять усі домогосподарки: загортала їх у мокрий газетний папір, а вранці роздмухувала ледь жевріючий вогник і розпалювала плиту дровами й свіжими брикетами. Я терпіти не можу духу брикетного попелу, який щоранку стоїть над усіма вулицями і яким так тхнуло у цій маленькій, задушній кухоньці. Там було так тісно, що Марі кожного разу, беручи з плити кофейник, мусила вставати й відсувати свій стілець; напевно, те ж саме доводилось робити і її матері, і бабусі. Того ранку добре знайома кухня вперше здалась мені буденною. Можливо, я тоді вперше відчув, що таке будні: потреба займатись необхідним, а не тим, чим бажаєш. Мені аж ніяк не хотілося знову залишати той тісний будиночок і десь там, за його межами, брати на себе нові обов'язки: відповідати за те, що ми вчинили з Марі, перед її подругами, перед Лео, та й до моїх батька-матері ця новина рано чи пізно дійде. Я б охоче лишився там на все своє життя, продавав би діткам цукерки та зошити, а вечорами йшов би нагору в кімнату Марі, лягав би на її ліжко і спав би — звичайнісінько спав би поряд з нею, як заснув над ранок з її руками у себе під пахвами. Мені здалося жахливим і водночас чудовим оте буденне життя з кофейником та бутербродами, з полинялим блідоголубим фартухом Марі поверх зеленої сукні, і я подумав, що тільки жінкам оті будні звичні, як і їхнє власне тіло. Я пишався тим, що Марі — моя дружина, і відчував себе не таким дорослим, яким тепер доведеться бути. Я встав, обійшов стіл, обняв Марі й сказав:
— Ти ще не забула, як встала вночі й пішла прати простирадла?
Вона кивнула й відповіла:
— Я теж ніколи не забуду, як ти зігрів мені руки у себе під пахвами. А тепер тобі пора йти, уже пів на восьму, зараз почнуть заходити діти.
Я допоміг Марі занести з вулиці пачки газет і розпакувати їх. Навпроти саме зупинилась автомашина Шміца — він повернувся з овочевого базару, — тому я миттю вскочив назад у крамницю, щоб він не побачив мене, та Шміц уже побачив. У сусідів зір гостріший, ніж у самого чорта. Я стояв у крамниці й переглядав ранкові газети, на які, мов навіжені, накидається більшість чоловіків. Мене газети цікавлять лише вечорами або коли я приймаю ванну, а у ванні і найсерйозніші ранкові газети здаються мені такими ж несерйозними, як і вечірні. Того ранку газети вийшли з "шапкою": "Штраус — з усією послідовністю". Мабуть, все ж таки було б краще доручати писання передовиць і заголовків кібернетичним машинам. Є межі, за якими тупоумство слід би заборонити. Задеренчав дзвіночок — і в крамницю зайшло, з молитовником під пахвою, маленьке, років восьми чи дев'яти, дівча — чорняве, чистеньке й червонолице.
— Мені подушечок, — сказало воно, — на один гріш.
Я не знав, скільки тих подушечок іде на десять пфенігів, одкрив скляну банку, відрахував у пакуночок двадцять штук і вперше посоромився своїх не зовсім чистих пальців, які за склом здавались більшими. Дівча глянуло на мене з подивом, коли я поклав у кульочок двадцять цукерок, але я сказав:
— Правильно, правильно, іди собі, — і, взявши монетку з прилавка, вкинув до каси.
Коли Марі повернулась і я з гордістю показав їй той гріш, вона засміялась і сказала:
— А тепер тобі пора йти.
— А чому, власне? — здивувався я. — Хіба мені не можна почекати, поки зійде вниз твій батько?
— Коли він зійде вниз, о дев'ятій, ти повинен знову бути тут, — мовила вона. — А тим часом тобі слід усе розповісти Лео, перш ніж він почує від когось іншого.
— Правда, — погодивсь я, — ти маєш рацію... А хіба тобі, — я зразу ж почервонів, — хіба тобі не треба йти до школи?
— Сьогодні не піду, — відповіла вона, — і вже ніколи не піду. Ну, ти там не затримуйся.
Мені трудно було залишати Марі, вона провела мене до дверей крамниці, і я поцілував її в самих дверях, так що Шміц і його дружина могли нас бачити з другого боку вулиці. А вони витріщились через вулицю, немов риби, які раптом помітили, що давно вже проковтнули гачок.
Я пішов не оглядаючись. Мені стало холодно, я підняв комір куртки, запалив сигарету, зробив невеликий крюк через базар, спустився на Францісканергатрасе і на розі Кобленцерштрасе на ходу стрибнув у автобус; кондукторка відчинила мені двері, насварилася пальцем, і коли я підійшов до неї купити квиток, вона похитала головою, показуючи на мою сигарету. Я загасив її, сховав недокурок у кишеню куртки й пройшов у середину автобуса. Там зупинився, дивлячись на Кобленцерштрасе і думаючи про Марі. Видно, щось у моєму обличчі обурило чоловіка, біля якого я зупинився. Він навіть опустив газету, відірвавшись від свого "Штрауса — з усією послідовністю", зсунув окуляри на ніс, зміряв мене поглядом, похитав головою і пробурчав: