За півгодини по тому Гнат Убогий їхав вже возом у бік станції Микитівки. В чоботі він віз коротенького листа до комісара тієї частини, до якої найперше приб'ється. В листі Байда указував, куди він буде пробиватись зі своїм загоном, і просив зробити вдосвіта демонстрацію на флангах, а посередині навіть податись трохи назад. Під листом він поставив свій підпис — "Го Бай". Іншого ствердження своїх документів калинівські партизани не мали.
Загін від'їхав по дорозі на схід кілометрів два, коли Байду наздогнав Свирид:
— Пішов той, що з обротькою, товаришу командире.
— Коли пішов?
— Як уже зовсім стихло на селі. Ще й на греблі все прислухався, куди поїхав загін.
— Чуєш, Грицю?
— Чую.
— Тепер можна звертати.
Першою ж польовою дорогою загін погнав на північ. Позаду, майже одночасно, в двох місцях зажевріло небо, потім стало видно й вогонь. Це горіли мости на річці, які наказав спалити Байда. Тепер не менше як на два дні денікінські резерви були відрізані від фронту.
Щойно стало сіріти, Гордій Байда їхав уже до вітряка, який махав крилами на пагорку за селом. Захоплений в дорозі солдат розповів, що попереду, за два кілометри біля хутора, лежить у житі рота піхоти, дві інші — в сусідніх селах, а ще одна — в резерві. Крім розвідки, більше ніякої кінноти нема, але має прибути осетинський полк.
Партизани розсипалися по городах і житах і з нетерпінням чекали першого пострілу, що його мусив подати Байда з вітряка як сигнал для наступу, але першими мають розпочати бій на флангах червоні. Так просив у листі Байда.
Від думки про скоре з'єднання з Червоною армією партизани хвилювались і помітно підтягались. Ще більше хвилювався сам Байда, в нього навіть тремтіли пальці, коли крутив цигарку, але у Байди була й інша причина. В дорозі загін перестрів Микиту безногого, який повертався з розвідки і привіз від командування Червоної армії наказ Байді пробиватися з партизанами на з'єднання. Наостанку Микита, хитро підморгнувши на гурт, сказав:
— А тобі, товаришу Байда, поклін приніс. От такий! — і він розвів широко руками.
— Від кого?
— Од білого лиця до сирої землі.
— Командир кланяється, чи що? — Байда вже починав дратуватись з Микитиної гри, але серце чомусь тьохнуло соловейком. — Хіба він знає мене?
— Знає, Гордію. А вже мене ублажав, як царського посла.
— Значить, про Калинівський загін там доброї думки!
— Атож. "Ти, — каже, — Микито, скажи старому, нехай побереже себе, а я тут і за нього". Товариш комісар полку Клим тобі кланявся. Навіть поцілувати просив. Чув такого? — і потягся вже з губами до Байди, але той крутнув головою і, щоб не бачили його збентеження, відвернувся від людей.
— Бойовий у тебе син, товаришу Байда, — уже серйозно сказав Микита. — Нащо вже я був герой, чотири "Георгії" мав, а проти товариша Клима куди мені.
Хвилювався Байда ще й від бажання провести цю операцію так, щоб і син пишався батьком. "Він же буде стежити за боєм і, може, теж уже там їде до якогось вітряка. А що, як Гнат Убогий не встиг ще добратися, а може, не пощастить йому й зовсім перебратися через фронт? — подумав Байда й відчув, як йому аж похололо тіло. — Тоді партизанам вірна смерть".
Ще раніше до вітряка поскакало двоє розвідників. Байда бачив, як вони в'язали до бігуна коней, потім по драбині полізли на вітряк і зникли в дверях. Враз з вітряка почувся короткий постріл, один вибіг на двері і знову сховався. Байді видалось, що розвідник кликав на допомогу, і він погнав коня.
Виявилось, що розвідники на вітряку наткнулись несподівано на кулемет. За ним сидів лише один солдат і, доки вони придивлялися в темноті, успів стрельнути в них, але ні в кого не влучив і тепер лежав зв'язаний під поставом. Саме проти партизанів і був виставлений цей кулемет, і, може, тому полонений солдат тепер гірко посміхався. Але Байді було зараз не до нього. Партизани знали, що перший постріл буде сигналом до наступу. Байда хутко оглянув перед собою поле.
По городах, по житах сірі крапки вже бігли вперед, але жодного пострілу з боку червоних не було ще чути, хоч на сході вже зайнялась зоря. Проти неї, як стовпчик на скіпці, чорнів силует кулеметника Люй Лі.
До млина під'їхав возом якийсь селянин з мішками зерна, але, помітивши військових коней, почав повертати назад. Враз на хуторі затріщали постріли, кулі засвистіли довкола вітряка, і селянин, кинувши воза, югнув під вітряк. Застукотів кулемет Люй Лі, замиготіли вогники від пострілів, і Байда закричав:
— Не випускай їх з хутора! Заходь, заходь від верби. Грицю! От добре пішли… Горніть, горніть докупи!.. Омелян одстає, от капосний. Молодці, закупорили хутір, а до Омеляна я сам поскакаю.
Байда вже зійшов на землю, коли в небі заревів снаряд і слідом розлігся вибух за млином. Осколки градом заторохтіли по шалівці.
— Куди ж ти б'єш, собачий сину? — посварився Байда кулаком, але від радості засміявся. — Тікайте, хлопці, бо це червоні приціляються!
Кроків за двадцять чорніла яма, і вони вскочили в неї. Байдин кінь, певне поранений, уже лежав на землі, коні розвідників відбігли далеко в поле і паслися у вівсі. Дядьків кінь стояв головою до воза і злякано щулив вуха. Селянин страшними очима дивився крізь колоди зрубу і не наважувався виткнути голову.
Із ями теж було видно добре і хутір, і за ним поле, а далі села, зайняті червоними. Нарешті далеко на флангах почулась густа стрілянина — там теж розпочався бій. Байда широко перехрестився і скоса зирнув на розвідників.
— Не в Богові справа, другого знаку ще немає, щоб я радість міг припечатать. — І гукнув на весь голос: — Горніть, горніть їх, хлопці, уже виручають нас! Тепер амба царенятам.
Другий снаряд не долетів до млина. Кінь вирвав з гужа одну голоблю, але віжки не пускали його втекти, і він дрижав, як на морозі.
— А третій буде в саму точку. Коня вирви, чортів дядьку!
Під селом показалось троє вершників, які скакали на хутір, припавши до грив. У руках їх виблискували шаблі. По одягу Байда зразу упізнав денікінців. Перед ними на пагорбку лежав Люй Лі і продовжував строчити з кулемета.
— Хлопці, кулемет! — крикнув Байда, скочив на дядькового коня, обірвав віжки й щодуху поскакав навперейми вершникам.