— Ось де ти ховаєш документи! — зрадів солдат і почав читати: — "2 пехотный батальо… 2 Добровольческой дивизии. Рядовой… Василий… подписал командир батальона… Делопроизводитель… Печатка…"
Обидва солдати відкопилили губи й перезирнулись.
— Дурню, для чого ж ти прізвище відірвав?
— Як ти прозиваєшся?
У голосах обох солдатів чулось уже більше глуму, ніж підозри.
Ілько ж і досі не розумів, що в цьому папірці було блискуче завершення материної вигадки. Вона це зметикувала раніше за нього, і в очах переметнулася надія, що тепер урятує сина. Єдине було незрозуміле для неї: це справжність такого документа й присутність його в Ільковій кишені. Незрозуміло було це й для нього. Цього папірця він знайшов у спідній кишені шинелі, коли захотілось скрутити у шахті цигарку. Шинель він узяв у Гараська, а Гарасько приніс її вранці з Юр'ївки після бою. Тепер він усе зрозумів, але вигадати враз прізвище не міг, і, щоб одтягти цей момент ще хоч на хвилину, почав уже сміливіше вигадувати про надірваний документ.
— Це я коли відстав від своїх.
— І зробив, як струсь: голову в пісок, а увесь зверху.
Його неповнолітність збила солдатів з пантелику. Коли б він був уже дорослим, вони б не стали слухати його плутаних казочок, за ріг хати — і в розход. А Ілько все ще не міг надумати собі прізвище. До голови пхалися тільки імена. І що скоріше хотів надумати, то більше морочилась голова. Тоді Ілько почав перебирати в пам'яті папірці, на яких бачив друковані слова, згадав про цукерки, що ними частував Марусю. На кожній цукерці було надруковано: "Карамель, фабрика Баканова".
Мати подавала йому якісь знаки, потім сказала:
— Та ти ж мені говорив. От і забула.
— Баканов моє прізвище! — нарешті видавив він із себе. Солдати за цей час устигли до чогось домислитися. Вони знову перезирнулися, глянули на його розбиті чоботи, з яких визирали пальці, і вже єхидно сказали:
— Дезертир, значить?
— Тікаєш, голубчику?
Ілько почервонів і вже розкрив рот, щоб крикнути: "Брешете!" Але ж він був справді дезертир і, тільки зараз збагнувши, як це було ганебно, почервонів ще більше.
— Якби не ноги, хіба б я…
— Твої ноги не вопрос, от вопрос, де твій полк обрітається.
— У нашому теж зуміють його провчити, як тікати.
Харита знову відчула небезпеку, її старечі губи скривилися, але вона тепер навіть показати свого горя не мала права. Вона мусила зректися сина, своєю видумкою спроваджувала, може, на вірну смерть, а може, щоб стріляв у брата, у батька, у своїх шахтарів.
Сльози котилися по щоках і наповнювали зморшки.
— А ти чого, бабко, сумуєш?
Ілько відвернувся в темний куток.
— Матері всіх дітей шкода.
— Твої, мабуть, у червоних?
Харита напружилась: сили її зраджували.
— Були синочки, а тепер сама мушу віку доживати.
— Так ти дай йому на дорогу чого-небудь. От і буде ніби синок.
Харита розгублено глянула на Ілька, кинулася до мисника, нав'язала клуночок і ткнула йому в руки:
— Тільки не стріляй, синку… — вона затнулась.
— Дивная старушка! — знизав плечима солдат.
— Ну, Баканов, ходім до командира, нехай ще він тебе пощупає. Та з старушкою попрощайся! Такій треба дякувати. — І він потяг зі столу скатертину й рушник, яким була прикрита макуха.
— Солдатики, утертися нічим буде, — спробувала Харита притримати хоч рушник.
— Для Добрармії шкодуєш, малахольная? Ходіть, ваше благородіє.
Ілько зробив рух до матері, яку, може, бачив востаннє, але солдати уже розтягли свої губи в глузливу посмішку. Їх забавляла його поведінка. Тоді Ілько насунув на очі кашкет і хмурий вийшов на вулицю.
Через виселок, збиваючи весняну куряву, уже котилися військові обози.
Ілько озирнувся. Мати стояла на порозі і похитувала сивою головою.
Яма
У небі дзвеніли жайворонки. Довкола зеленіли великими латками толоки, а над збитою дорогою клубився порох. По дорозі довгою гусінню тягся резервний полк. Він поспішав, щоб за сонця увійти в місто. За першою ротою котилася широка телефонна бідка з котушками дроту. На ній сиділо троє телефоністів, між якими був і Курибіда, що минулого року приїздив у Калинівку в ролі інструктора рудничного комітету. Як тоді він дивувався, що ні з сього ні з того потрапив у повстання проти гетьмана, навіть просидів під арештом у варті, так дивувався тепер з того, що потрапив до денікінської Добровольчої армії. Він знову був у командировці на Донбасі, а там оголосили мобілізацію. Будучи людиною полохливою, пішов до військкомату, щоб з'ясувати, чи ця мобілізація стосується таких, як він. Молодий поручик, до якого звернувся Курибіда, саркастично посміхнувся й сказав:
— Коли ви людина істинно руська, ви б мусили давно вже самі з'явитися, а не чекати на оголошення мобілізації.
З військкомату Курибіду направили в казарму і одягли в уніформу з англійського сукна. А коли б він виїхав із Донбасу днем раніше, може б, і досі сидів у рудничному комітеті за своїм столом. Курибіда не сперечався з поручиком, який зробив з нього солдата Добровольчої армії. Йому тільки прикро було, що поручик обізвав його "істинно руським". Таким словом до революції обзивали чорносотенців, які ходили по вулицях з дрючками і з портретами царя, а Курибіда вважав себе за демократа і принципово не читав іншої газети, крім меншовицького органу "Утро".
Ставши телефоністом штабу полку, Курибіда виконував усі накази якнайретельніше і почував себе цілком вільним від докорів сумління, що бореться за відновлення старого режиму, бо й уся партія меншовиків працювала з денікінцями.
Ще більш виразними денікінцями були двоє телефоністів, що сиділи разом з ним у білці. Худий і довгов'язий Кирик з сизим од вугрів обличчям був сином сільського фельдшера, який тільки про те й думав, щоб його діти стали великими панами. Але Кирик не спромігся закінчити навіть початкової школи. Другого звали Павлюком. Він був червонощокий, відгодований на попівських книшах з салом. Його батько мріяв, що з Антоші вийде такий же соборний протоієрей, як він сам, але син не захотів вступити до духовної семінарії, а домігся, щоб його віддали в гімназію. Проте з гімназії його вигнали. Тепер він ходив з виглядом людини, що "постраждала за ідею", і мріяв стати земським начальником.