— Вам здавати, Карпе Івановичу, — запобігливо сказав Пантелеймон Петрович і підсунув до Кота-Котенка заяложену колоду карт. — Бажаю вам…
— …Хоч на цьому фронті перемоги! — докінчив технік Сивокіз, розтягти губи в ущипливу посмішку.
Кіт-Котенко наморщив твердого лоба, і його густо напомаджений йоржик на голові настовбурчився, мов щетина в дикого кабана. Марія Іванівна крадькома, можливо щоб пробачитися за чоловікову нетактовність, обдарувала його лукавим поглядом, але в Кота-Котенка настрій від цього не покращав. Залишившись на рудні зі жменькою гайдамаків, після відходу німецької команди він одразу втратив спокій. Найближчі сили, які б могли на випадок чого дати йому збройну допомогу, були аж у Бахмуті, а шахтарі з кожним днем усе більше активізувалися.
— Що ви там ворожите? Карти вже перетасовані.
Кіт-Котенко все-таки продовжував тасувати колоду. Робив це він під столиком, як і завжди, щоб не показувати своїх червоних рук з волосатими пальцями. Такими руками батько його настягав хутірець десятин на сто і передав у спадщину синові. Кіт-Котенко помітив їх уперше, коли одягнув офіцерський кітель. Кулаки випирали з рукавів, як дві трамбовки. Особливо гостро він відчув свою неоковирність, знайомлячись із дружиною завідувача шахти — інженера Дзіковського. Тендітна пані від його потиску і колючих вусів навіть скривилася. Кіт-Котенко спалахнув, і вже після цього весь вечір і ноги, і руки, і голос зовсім його не слухалися: він чіплявся за стільці, розпліскував на стіл чай і говорив таким басом, від якого пані, не криючись, почала змочувати скроні одеколоном.
Це був його перший і останній візит до інженера. До директора він не насмілився ходити і став постійним гостем техніка Сивокоза, який дедалі більше виварював із нього воду.
— Ну, самостійники, як ви сьогодні себе почуваєте? — говорив Сивокіз і сьогодні, сідаючи до столу. — "Ще не вмерла Україна, і слава, і воля"?
— Облишмо, — благально казав Пантелеймон Петрович.
— Що, неприємно згадувати?
— Чому — згадувати? — пересмикнув плечима Кіт-Котенко — Чому ви в минулому часі говорите? Українська держава ще нікуди не поділась.
— Подивіться на цю наївну людину. Та ваш гетьман якщо не накивав ще п'ятами, так завтра накиває. Ви гадаєте, він на ваших гайдамаках тримався? Німецьку армію в триста тисяч хукнули, а що ви вдієте зі своїми п'ятнадцятьма гайдуками? Вирядились, як папуги, у свої жупани і гадали, що очкуром революцію спеленають.
— І спеленали!
— Чим би дитя не тішилось… Не будь німецької окупації, від нас би, може, тут і сліду вже б не залишилось.
— Ну й що ж робити?
— Що робити? Шукати нового Івана Грозного.
— Хай собі й шукають у Росії, — сказав Пантелеймон Петрович, — а Вкраїна іде своїм історичним шляхом.
— Від Києва до Берліна?
— Глузуйте, глузуйте!
— Ex ви, горе-самостійники!
— А вам усе ще сниться "єдіная нєдєлімая".
— Була б і досі "єдіная", так пан сотник, мабуть би, не дрижав за свій хутір.
— А ваш татуньо за підряди на залізниці.
— А що ж, батько через революцію загубив на підрядах більше ста тисяч тільки в Росії, а тепер і в Малоросії може бути те ж саме.
— Не в Малоросії, а на Україні, — поправив його Пантелеймон Петрович.
— Облиште ви гратися в словесні бірюльки. Мене цікавить зміст, а не форма. Посадили Скоропадського, назвали гетьманом і гадали, що вони правлять країною.
— А хто ж, по-вашому, править, і досі Симон Петлюра?
Сивокіз притулив карти до волосатих грудей і так відкинувся назад, що поставив стілець на задні ніжки.
— Ваші Петлюри й Скоропадські тільки диктові танцюристи, яких смикають за вірьовочку то "хлібороби"[2], то Едуарди Едуардовичі, або й ті й другі разом. Чим ви перекриєте мого козирного туза? — І він викинув його на стіл. — Що, ваші королі хвости піджали? Навіть королі, не тільки гетьмани. Наші рудні, панове, належать акціонерному товариству. П'ятдесят один процент акцій тримають у своїх руках бельгійські капіталісти, сорок дев'ять — наші. Отак само і на залізницях, і на заводах. Так хто тут хазяїн: ваш ясновельможний пан гетьман чи витрішкуватий Едуард Едуардович? Акція, панове, господиня. Вона цариця над усіма царствами й государствами. От кому треба служити, пане сотник, а не гетьманові. Едуарди Едуардовичі нікому не подарують вкладених на Вкраїні капіталів. Зрозуміли? А то гадали, що досить оголосити самостійну державу, наставити кордони, як уже й хазяями стали. Дурниці! Тут треба не ставити, а, навпаки, навіть одвічні кордони скоріше ламати і йти купно на більшовиків, доки ця пошесть не перекинулася на весь світ, бо коли більшовики зберуться з силами, кришка буде і вашому гетьманові, і всім вашим націоналістичним мріям.
— Проти більшовиків і наставили кордонів, — сказав Кіт-Котенко, ображений на Сивокоза за глузування з нього. — Кордони тільки допомагають!
— Так, як ти оце допомагаєш мені на вістах. Чому ти королем перекрив дев'ятку? Боявся, що в мене не буде старшої? А грали б ми в одкриту, ти б цього не зробив. От тобі й допомагають кордони. Що, без одної зосталися, пане сотнику? Цілком логічно. А спасуй ви, я б запросив одкритись. Козаків треба кликати з Дону, Краснова, Мамонтова, їм допомагають англійці.
Кіт-Котенко Карпо Іванович цілком був згодний з Сивокозом, навіть більше — Сивокіз хоч і стояв за відновлення єдиної, неподільної Росії, але припускав і демократичну республіку, а він, Кіт-Котенко, вважав, що й обмеження монархії конституцією для Росії було не на часі. Для заспокоєння селянства, розбурханого війною, досить куценької аграрної реформи, досить обіцянки викупу в поміщиків частини землі і маленького кредиту. Цю програму почав проводити в життя гетьман Скоропадський. Навівши лад тут, на Україні, можна допомогти тоді й Росії відновити старі порядки. А такі, як Сивокіз, замість того щоб укріплювати гетьманську владу, підточують її. Мамонтови задарма не стануть клопотатись долею України, а зразу своїх начальників понаставляють. Ні, Сивокіз уже надто багато дозволяє собі. Донбасівські урядовці, здається, не мають права на екстериторіальність: вони теж давали заприсяжну обіцянку гетьманові.
— Прошу, панове, не забувати, — проговорив він ображеним тоном, — до якого підданства ви належите.