Облога

Сторінка 24 з 24

Тютюнник Григір

Скільки лежав тоді в садку у заметі, не знаю. Чув лише, як уві сні, що мене гукали, гомоніли десь поруч, пиляли, стукали, видзвонювали лопатами об мерзлу землю, а підвестися, озватися, навіть поворухнутися не міг, бо тіло ніби поділилося на часточки і кожна з них не слухала, не корилася іншим.

Мене знайшов Котя, узяв на руки — я сам собі здався пір'їною — й поніс до хати, видихаючи мені в обличчя:

"Ну от, зовсім розклеївся ти, брат Харитон... Не можна ж так..."

У хаті було повно солдатів. Вони рилися в закривавлених листах, висипавши їх із сумки просто на долівку, пхалися з ними до каганчика, аби розібрати, кому ті листи підписані. Калюжний лежав у труні з старих сірих дощок — худенький, як хлоп'я, сивий, з заплющеними вже очима. Біля труни сиділа Кіндратівна, Каті не видно було, мабуть, заховалася на піч, а в другій кімнаті метушилися радисти, дзвонили телефони, напружено пульсував вогник на радіостанції.

Потім Калюжного винесли — Тельнов, Котя і ще два солдати, а Дженджібаров зазирав через їхні голови в труну, похитувався й бурмотів: "Ай-я-я... Как не уберьогся, старік, а?.. Сафсем не уберьогся... "

Що було далі, не пам'ятаю, бо я, мабуть, заснув. Прокинувся вже в кузові машини від того, що бився головою об щось тверде й тупе. Надворі сіріло, завивав мотор, десь близько вибухали снаряди, свистіли осколки й цюкали об кабіну. Мене хтось притискав до кованого залізом дна кузова й кричав:

"Мамаша, Катя, голови ховайте, голови! Ну! Ложісь, говорю!"

То був Стоволос. Він наліг на мене боком і давив ліктем у груди, а іншою рукою хапав Катю за плече й тяг до себе. Рот йому скривився набік, шапка над вухом була прорвана, й з-під неї на підборіддя вузенькою смужкою стікала кров.

"А Котя, де Котя?!" — закричав я, підштовхнувши обома руками Стоволосове плече.— Котя де, питаю!"

"Лежи, малий!" — Стоволос сердито шарпнув мене за петельки й знову притис до борту.

Машину кидало в усі боки, дзеленчало якесь залізо, совалися й підскакували ящики, і я відпихав їх ногами геть. Потім майже поруч з бортом спалахнув червоний стовп вогню, мене підкинуло вгору, давнуло пороховим димом, в очах запекло, і враз стало легко дихати, бо мені вже ніхто не налягав на груди...

"От і добре. Якби отак і їхати",— промайнула остання думка, й мене огорнуло м'яке, мов кожушане хутро, тепло...

Очуняв я вже в хаті, на твердій солом'яній потерусі. Поруч зі мною з обох боків лежали якісь люди, біліли бинти, блимав каганець — ранок то був чи вечір, хтозна,— гостро пахли ліки, а біля лави, уткнувшись лобом у забинтовані груди солдата, стояла навколішки жінка в картатій напиначці й плакала, приказуючи шепотом:

— Дмитрику, рибочко моя золота... Не мовчи... Хоч словечком озвися, чуєш?..

Я упізнав Меланю, хотів озватися до неї, та не стало голосу, тільки прошипіло щось у горлі, й знову мене заколисало в теплому хутрі. Чув тільки, як хтось увіходив і виходив з хати, як на ноги накочувалася і влягалась холодна хвиля від порога, як мене мацали за руки та укривали чимось важким. Потім хтось наказав твердим, трохи під-хриплим баском:

— Уберіте ету женщіну!

— Ну, что єщо? Он вам кто — муж, брат? Ах, знакомий? Уходітє, уходітє, пожалуйста! Здєсь не, мєсто постороннім. Што? Кого "доглядать"? У нас єсть кому доглядивать!

Я теж, мабуть, говорив щось, бо мене легенько розштовхували, нахилялися до мене так близько, що я чув цигарчаний дим з рота, й питали:

— О чом ти, мальчік, а? Котя, Котя... Что за чепуха? О ком ти спрашиваєш? Ах, Стоволос. Не знаю, дорогой, не знаю.

Далі говорили не зі мною й дуже сердито:

— Я, кажетея, приказивал нікого сюда не пускать! Что? К мальчіку? Да, пусть войдут.

Я розплющився. Біля порога стояв Котя. Він був блідий, неголений і усміхався до мене сірими, як у хворого, губами. Одна рука йому була підв'язана бинтом і лежала на грудях, а в другій він тримай шапку. Котя ступив до мене крок і присів навпочіпки,

— Живий-кріпкий!..— скріпишся в усмішці.— От і молодець...

— Вас поранило? — спитав я і вперше почув свій голос. Він здався мені зовсім чужим.

— Дзьобнуло трохи...

— А Катя, Кіндратівна, Стоволос де?

— Немає Каті...— глухо промовив він і одвернувся.— І старшого лейтенанта немає. Їх обох посікло так, що важко впізнати було... Тебе шофер звідти виніс. А Кіндратівна жива. І Іванько. Він тут, у сусідній хаті лежить. У коліна поранений, у чашечки якраз...

— Що тоді було вночі?

— Прорив... Те, чого ми й ждали. А Михайло Васильович... Пам'ятаєш? Ну, ну, не плач... Тут що ж... війна... Нічого не зробиш...

— Уходітє, товаріщ,— сказав до Коті сивий чоловік у білому халаті, з-під якого на плечах твердо виступали погони.— Зачем єму,— він кивнув на мене,— все еті ваші новості?

Котя підвівся.

— Я заходитиму до тебе, доки нас формуватимуть,— сказав одноруч надіваючи шапку, підморгнув мені вже від порога, усміхнувся криво.— Видужуй, брат...

Я більше не бачив його. Ходив по селу, коли мене випустили з хати-госпіталю, розпитував незнайомих солдатів, але ніхто з них про радистів нічого не знав. Кіндратівни та Іванька теж не було. Важкопоранених вивезли кудись на Знам'янку, як мені сказали, за ними пішли пішки й усі жінки та матері, бо на машини їх не взяли.

...Далеко попереду блиснула під сонцем вузька блакитна смужка води і знову зникла. Повітря стало прохолоднішим, запахло вологою. А надвечір я сидів на березі Дніпра. Внизу під кручею билися хвилі, шелестіла, осипаючись цівками, червона жорства, й піна від неї при березі теж була червона. А за Дніпром купалися в мареві знайомі мені вже села й куріли димки над садками — скоро городи копати почнуть, дерева підбілювати, хати... Чи ж зосталася хоч наша хата? Може, тепер, як піду працювати в колгосп, її вже не одпишуть?

Я підвівся з теплої торішньої трави, причесаної в один бік, мабуть, весняним потоком, і, спираючись на костур, пішов помалу понад берегом шукати якогось перевозу...