Комісарові урвався терпець. Він запалив сигарету, й ця нова звичка заспокоїла його. Повернувшись до кімнати, він сів на канапу, перед якою стояв старовинний круглий стіл із старовинними томами "Флора Франції, Швейцарії та Бельгії" Гастона Боньє. Маттеї погортав їх: старанно видрукувані малюнки квітів і трав, дуже гарні, заспокійливі, не зацікавили його. Він закурив ще одну сигарету. Нарешті прийшла сестра, невеличка енергійна особа в окулярах без оправи.
— Пан Маттеї? — спитала вона.
— Так.
Сестра роздивилася по кімнаті. '— Ви без речей?
Маттеї похитав головою, здивований цим питанням.
— Я б хотів тільки дещо спитати в пана професора,— пояснив він.
— Прошу сюди,— показала сестра на невисокі двері.
Він увійшов до невеличкої і, на його подив, бідно умебльованої кімнати. Ніщо не нагадувало в ній про лікаря. На стінах — такі самі пейзажі, як і в салоні, та ще портрети вчених мужів з бородами і в окулярах без оправи— якісь потворні писки. Мабуть, попередники. На письмовому столі й на стільцях — купи книжок, тільки старий, оббитий шкірою фотель був вільний.
'Лікар у білому халаті сидів над своїми паперами — худорлявий, схожий на птаха чоловічок. Він теж мав окуляри без оправи, як сестра й бородані на стінах. Ці окуляри правили тут, мабуть, за якусь неодмінну прикмету, ба навіть за ознаку належності до таємничого ордену, як тонзура в ченців.
Сестра пішла. Лохер підвівся і привітався з Маттеї.
— Ласкаво просимо,— трохи знічено сказав він.— Сідайте, тут вам буде зручніше. У нас не дуже розкішно, ми ж добродійна установа, і з коштами буває сутужно.
Маттеї сів у фотель. Лікар ввімкнув настільну лампу, бо в кімнаті вже посутеніло.
— Дозвольте закурити? — спитав Маттеї. Лохер здивувався.
— Прошу,— сказав він, розглядаючи Маттеї крізь свої тьмаві окуляри.— Але ж ви раніше не курили?
— Ні.
Лікар узяв аркуш паперу й заходився щось карлючи-ти, певне, якісь нотатки. Маттеї чекав.
— Ви народилися одинадцятого листопада 1903 року, чи не так? — спитав він, пишучи собі й далі.
— Саме так.
— Ви ще живете в готелі "Урбан"? І— Ні, тепер у "Рексі".
, ,— А, в "Рексі". На Виноградній вулиці. Отже, любий Маттеї, ви й досі тиняєтеся по готелях?
— Це вас дивує?
Лікар звіїв очі від паперів.
— Чоловіче, ви живете у Цюріху тридцять років. Інші вже мають родину, дітей, дбають про своє майбутнє. Чи у вас взагалі немає особистого життя? Даруйте, що я про це питаю.
— Зрозуміло,— мовив Маттеї, який нараз усе збагнув і питання сестри про речі також.— Майор уже встиг ВгДС повідомити.
Лікар обережно поклав авторучку.
— Що ви хочете цим сказати, шановний?
— Вам доручили обстежити мене,— переконано сказав Маттеї й погасив сигарету.— Бо кантональній поліції я здаюся... несповна розуму.
Обидва замовкли. За вікном стояв суцільний туман і сірим невиразним смерком заповзав до маленької кімнати, повної книжок і паперів; було холодно, тхнуло застояним повітрям і якимись ліками.
Маттеї звівся, підійшов до дверей і розчинив їх. За порогом стояли, склавши руки, двоє чоловіків у білих халатах. Маттеї знов причинив двері.
— Двоє санітарів... На випадок, якщо я чинитиму опір.
Лохера не так легко було збентежити.
— Послухайте, Маттеї,— сказав він.— Я хочу поговорити з вами як лікар.
— Коли ваша ласка,— мовив Маттеї і сів.
йому стало відомо, почав лікар, знову беручи авторучку, буцім останнім часом Маттеї поводиться не так, як усі нормальні люди. Тож їм треба поговорити відверто. У Маттеї суворий фах, через те він суворо ставиться й до людей, що мають з ним до діла, то хай Маттеї пробачить і йому, лікареві, коли він висловиться напрямки, бо фах теж зробив його суворим. І недовірливим. Отже, в поведінці Маттеї дуже й дуже дивує, що він знехтував таку незвичайну нагоду.— Йорданію, несподівано для всіх, ні сіло ні впало. Та ще вроїлося йому в голову знайти вбивцю, якого вже знайдено; далі — це раптове бажання курити і така ж раптова хіть до чарки. Випити самому чотири подвійні порції коньяку після літра "Резерв дю патрон"! Людино добра, такі раптові зміни в характері до біса нагадують симптоми тяжкого захворювання. Заради самого себе Маттеї повинен пройти докладне обстеження, щоб вони одержали повну картину, як клінічну, так і психічну, тому він пропонує Маттеї перебути кілька днів у Ретені.
Лікар замовк, схилився над своїми паперами і знову взявся щось карлючити.
— Чи підвищується у вас іноді температура?
— Ні.
— Чи порушується мова?
— Теж ні.
— А голосів часом не чуєте?
— Дурниці кажете!
— Чи пітнієте?
Маттеї похитав головою. Присмерк та лікарева балаканина дратували його. Він навпомацки пошукав сигарети. Нарешті знайшов їх, і, коли взяв у лікаря запаленого сірника, рука йому затремтіла. Зі злості. Яке безглуздя, він же міг це передбачити й піти до іншого психіатра. Та він любив цього лікаря, саме з почуття симпатії він часом запрошував його на Казармену вулицю як експерта. Маттеї вірив Лохерові, хоч інші лікарі не дуже його шанували, маючи за дивака і мрійника.
— Хвилюєтесь,— мало не радісно зауважив лікар.— Може, гукнути сестру? Коли ви підете до своєї палати...
І не подумаю,— урвав його Маттеї.— Чи є у вас коньяк?
Краще вам випити заспокійливих ліків,— мовив Лохер, підводячись.
— Мені треба не заспокійливих ліків, а коньяку,— гостро відказав комісар.
Мабуть, лікар натис на сховану кнопку сигналізації, бо на дверях став санітар.
— Принесіть з моєї кімнати пляшку коньяку й дві чарки,— загадав лікар, потираючи собі руки, либонь, від холоду.— Тільки притьмом.
Санітар щез.
— Справді ж бо, Маттеї, вам треба негайно лікуватися. А то вас чекає цілковитий психічний і фізичний крах. А ми ж хочемо його уникнути, правда? Отже, трохи полікуємось, і все буде гаразд.
На це Маттеї не відказав нічого. Замовк і лікар. Тільки як хтось зателефонував, Лохер зняв трубку і сказав:
— Я зайнятий.
За вікном уже стало геть темно, так швидко цього вечора споночіло.
— Може, ввімкнути горішнє світло? — спитав лікар, аби щось сказати.
— Ні.
Маттеї знову заспокоївся. Коли санітар приніс коньяк, він налив собі чарку, випив і налив ще одну.
— Лохер,— сказав він,— киньте ви ці фіглі-міглі з "чоловіче добрий", "притьмом" і таке інше. Ви — лікар. Чи траплялись у вашій практиці випадки, коли ви не могли зарадити хворому?