— Звичайно.
— Тоді я прошу вас якнайшвидше виїхати до Йорданії.
— Я не поїду,— відказав Маттеї/
— Чого?
— Бо ще не знайдено вбивці малої Грітлі Мозер.
— Ви гадаєте, що крамар — не вбивця?
— Ні, не вбивця.
— Але ж він зізнався.
— Мабуть, його нерви не витримали. Довгий допит, відчай, почуття безпорадності... В цьому винен і я,— тихо додав Маттеї.— Крамар звернувся до мене, а я не допоміг йому. Мені хотілося до Йорданії.
Ситуація була якась дивна. Ще напередодні ми невимушено розмовляли один з одним, а тепер сиділи офіційні, скуті, обидва вишукано вбрані.
— Прошу вас знов передати мені цю справу,— сказав Маттеї.
— Я не можу це зробити ні за яких обставин; ви вже не працюєте в нас, докторе Маттеї.
Він здивовано звів очі:
— Мене звільнено?
— Ви пішли з кантональної поліції, бо надумали обійняти посаду в Йорданії,— спокійно пояснив я.— Та коли ми знову приймемо вас, це означатиме, що ми схвалюємо ваш'вчинок. Зрозумійте, це неможливо.
— Он як. Розумію.
— На жаль, тут уже нічого не вдієш,— підсумував я. Ми мовчали.
— Коли дорогою до аеропорту я завернув у Меген-дорф, там було повно дітей,— тихо зауважив Маттеї.
— Що ви хочете цим сказати?
— За труною йшли майже сайі діти.
— Це природно.
— І в аеропорту були діти, поприїздили цілими класами.
— То й що?
— Припустімо, що я маю слушність і вбивця Грітлі Мозер живий. Хіба ж іншим дітям не загрожує тоді така сама небезпека?
— Безперечно,— спокійно відповів я.
— А коли загрожує, то обов'язок поліції — захистити дітей і запобігти новому злочинові,— переконано відказав Маттеї.
— То ось чого ви не поїхали,— спроквола мовив я.— Щоб захистити дітей!
Так,— відповів Маттеї. $ трохи помовчав. Тепер поведінка Маттеї стала мені зрозуміліша. Можливо, сказав я, загроза дітям справді існує. Коли його, Маттеї, припущення слушне, то можна тоді сподіватися, що справжній убивця якось виявить себе або, в гіршому випадку, залишить по наступному злочину потрібні нам сліди. Мої слова звучать цинічно, але насправді вони тільки жорстокі, як жорстоке саме #иття. Влада поліції має і повинна мати свої межі. Хоча можливе все, навіть невірогідне, та нам слід виходити з того, що все-таки вірогідне. Ми не можемо твердити, що фон Гунтен винен, у цьому ми не переконані самі; але можемо сказати, що він напевне винен. Ми не знайшли якогось невідомого нам злочинця, і крамар — єдиний, на кого падає підозра. Колись він уже переступив закони моралі, у коробі носив бритви й шоколад, на його одягу виявлено кров, а раніше вія торгував у кантонах Швіц і Санкт-Галлен, тобто там, де вчинено два схожих убивства. Нарешті, він сам зізнався і наклав на себе руки. Сумніватися в його провині — це чисте дилетантство. Тверезий розум підказує нам, що фон Гунтен — убивця. Звісно, і розум може помилитися, всі ми люди,— і в цьому наш ризик. Доводиться йти на такий ризик.
Крім того, вбивство Грітлі Мозер — не єдиний злочин, який ми мали розкрити. Щойно оперативна група виїхала до Шлірена. А сьогодні вночі сталися чотири великі крадіжки зі зломом. Ми не маємо змоги дозволити собі таку розкіш — переглядати справу — бодай із чисто технічних причин. Ми зробили все, що могли. А дітям завжди загрожує небезрека. За рік сталося понад двісті злочинних порушень моралі, і то тільки в нашому кантоні. Треба попереджати батьків, застерігати дітей. Ми все Де робимо, але створити таку щільну мережу поліції, Щоб запобігти будь-якому злочинові, ми неспроможні. Злочин коять завжди і не через те, що мало поліції, а через те саме, чого взагалі поліція існує. Коли в поліції не буде потреби, то вже не буде й злочинів. Ось що слід мати на оці. Ми повинні виконувати свій обов'язок, у Цьому він, Маттеї, має слушність, та перший наш обов'язок— не виходити за свої межі, інакше-бо ми кінчимо поліційною державою.
Я замовк.
Знадвору долинув церковний дзвін.
— Я розумію, яке прикре... гм.. ваше особисте становище. Ви опинилися поміж двох стільців,— ввічливо зауважив я на закінчення.
— Дякую, пане доктор. Насамперед я займуся справою Грітлі Мозер. Приватно.
— Краще покиньте це,— порадив я.
— О ні!
Я притлумив у собі роздратування.
— Чи можу я тоді просити вашої ласки не турбувати нас у цій справі? — спитав я, підводячись.
— Як вам завгодно.
І ми попрощалися, не простягши один одному руки.
Нелегко було Маттеї, залишаючи порожній будинок поліції, пройти повз свій колишній кабінет, де на дверях уже поміняли табличку. Назустріч йому попався Феллер, який тут крутився навіть у неділю. Феллер зніяковів і ледве привітався, промимривши щось собі під ніс. Маттеї сам собі видався якимсь чужинцем, та найбільше його журило, що не можна користуватися службовою машиною. Він поклав якнайшвидше повернутися до Меген-дорфа, однак здійснити цей задум виявилося не так легко: їхати туди було не довго, але складно— спершу восьмим трамваєм, тоді пересідати на автобус.
У трамваї Маттеї побачив Тройлера, той їхав зі своєю дружиною до її батьків; він спантеличено витріщився на комісара, але ні про що не спитав. Маттеї взагалі зустрічав, здавалося, самих знайомих: якогось професора з електротехнічного інституту, якогось художника. Щоразу він недоладно пояонював, чому не поїхав до Йорданії, і щоразу це було нестерпно. Його "підвищення" і від'їзд уже відсвяткували, і він почувався, мов привид з того світу.
У Мегендорфі щойно віддзвонили в церкві. По-неділь-ному вбрані селяни стояли, перемовляючись, на майдані або невеличкими громадками прямували до "Оленя*. Порівняно до минулих днів трохи похолодало, з заходу насувалися величезні темні хмари. На моріжку хлопці вже ганяли у футбол. Ніщо не нагадувало про страшний злочин, що стався кілька днів тому поблизу села. Всі навкруги веселилися, десь співали пісню "Біля криниШі біля воріт". Перед великою селянською хатою з брусова-ними стінами й височенним дахом діти гуляли в піжмурКи; один хлопчик голосно полічив до десяти, решта кинулася навсібіч. Маттеї не зводив з них очей.
— Дядьку,— тихенько гукнув хтось до нього.
Маттеї озирнувся. Між стосом дров і садовим парканом сховалося мале дівча в блакитному платтячку. Карі очі, темні коси. Урзула Фельман.