Олівер майже дістався місця, яке Кессі називала Воротами Пекла.
— Я думав, це буде так просто. Я віддам її пагорбу і вона залишить нас обох у спокої. Залишить Мойру в спокої. Як вона могла тебе поцілувати?
Тінь промовчав.
— А ось і Ворота, — сказав Олівер.
Це була заглибина у схилі пагорба, наче короткий коридор, який простягався всередину. Мабуть, колись давним-давно, тут була ціла споруда, але з часом пагорб вивітрився і камені повернулися туди, звідки з'явились.
— Деякі вважають, що це місце поклоніння дияволу, — зазначив Олівер. — На мою думку, вони помиляються. Хоча, з іншого боку, що одному бог, то іншому — диявол, еге ж?
Він рушив у прохід, Тінь за ним.
— Ну і дурня, — мовив жіночий голос. — Хоча ти завжди був дурилом, Оллі, боягузливий ти виродку.
Олівер навіть не ворухнувся. Він мовив:
— Вона тут. У стіні. Ось де я її залишив.
Він посвітив ліхтариком на стіну в короткому проході, який врізався вглиб пагорба. Уважно оглянув стіну сухої кладки, так ніби шукав щось знайоме, а тоді стиха буркнув "Ага". Вийнявши з кишені компактний металевий інструмент, Олівер потягнувся якомога вище і видлубав один камінець. Потім почав витягати камені зі стіни у певній послідовності, так що один відкривав шлях до іншого, при цьому велике каміння чергувалося з маленьким.
— Допоможи мені, ну ж бо.
Тінь знав, що чекало на них за стіною, та все одно витягав камені і складав їх один за одним на землі.
Що більшою робилася діра в стіні, то відчутнішим ставав запах ізсередини — сморід давнішньої гнилі і цвілі. Пахло, як від зіпсованих сендвічів з м'ясом. Спочатку Тінь побачив її обличчя, хоча знайомого у ньому виявилось мало: щоки запали, очниці спорожніли, шкіра стала темною та грубою, а від ластовиння не залишилось і сліду. Проте коротке чорне волосся видавало у ній Кессі Берглас, і при світлі ліхтарика він бачив, що мрець був вдягнений у брунатно-зелений светр і знайомі сині джинси.
— Так дивно. Я знав, що вона досі тут, — сказав Олівер, — та все одно мав її побачити після всього, що ти розповів. Я мав побачити, мав пересвідчитися, що вона нікуди не поділась.
— Вбий його, — мовив жіночий голос. — Вдар його каменем, Тіне. Він убив мене. А тепер збирається вбити й тебе.
— Ти збираєшся мене вбити? — запитав Тінь.
— Ну так, це ж очевидно, — відповів низенький чоловік своїм розсудливим голосом. — Сам подумай: ти ж знаєш про Кессі. Позбувшись тебе, я зможу нарешті забути про все це раз і назавжди.
— Забути?
— Простити і забути. Але зробити те і те одразу складно. Не так вже й легко собі простити, а от забути — це я можу.
Тінь опустив очі і поглянув з висоти свого зросту на низенького чоловіка.
— Мені от цікаво, як саме ти збираєшся примусити мене туди залізти? У тебе нема з собою пістолета. І я вдвічі більший за тебе, Оллі. Я можу просто звернути тобі шию.
— Я не дурень, — відказав Олівер. — Але й не поганець. Я не надто здоровий, але це тут взагалі ні до чого. Я вчинив убивство через ревнощі, а не через хворобу. Втім, я не йшов би сюди сам. Річ у тому, що це — храм Чорного Пса. Це були найперші храми, які існували ще до Стоунхенджу і менгірів. Чорні шаки, баргести, примарні пси — їм поклонялись і приносили жертви, їх боялись і задобрювали. Вони й досі стоять на варті.
— Вдар його каменем, — почувся голос Кессі. — Ну ж бо, вдар його, Тіне, будь ласка.
Прохід, в якому вони стояли, лиш трішки заглиблювався у схил пагорба — по суті, це була рукотворна печера зі стінами сухої кладки. Вона не скидалася ні на стародавній храм, ні на ворота пекла. Фігуру Олівера осяяло досвітнє небо. Він мовив своїм м'яким, незмінно ввічливим голосом:
— Він у мені. А я — у ньому.
Чорний пес перепинив вихід з печери, відрізавши шлях назовні. Тінь збагнув, що це був зовсім не звичайний собака. Його очі світилися гнилим зеленкавим вогнем, як ті створіння, що живуть у морі. Вовк поряд із ним виглядав би таким самим малим і безневинним, як рись поряд із тигром. Це був абсолютний хижак, сама небезпека та загроза. Він опустив очі на Тінь і лунко, протяжно загарчав. А тоді стрибнув.
Тінь підняв руку, щоб затулити горло, і звір впився іклами в його шкіру трохи нижче ліктя. Розум затьмарив нестерпний біль. Тінь розумів, що треба відбиватись, але падав на коліна і кричав, не в змозі мислити тверезо, не в змозі зосередитись на чомусь, окрім страху, що звір його зжере, страху, що звір переламає йому передпліччя.
На якомусь глибокому рівні Тінь підозрював, що страх надходив від самого пса: що насправді він не був так смертельно наляканий. Та це не мало значення. Коли звір відпустив руку Тіні, він плакав і трусився усім тілом.
— Залазь усередину, Тіне, — наказав Олівер. — Лізь в отвір у стіні. Ну ж бо, хутко. Або він розірве тобі обличчя.
Рука кровоточила, але Тінь встав і мовчки поліз у отвір назустріч пітьмі. Якби він залишився зовні, поряд зі звіром, то невдовзі помер би в муках. Він знав це так само напевно, як і те, що завтра зійде сонце.
— Ну, так, — мовив голос Кессі в його голові. — Сонце-то зійде. Але якщо ти не візьмеш себе в руки, то вже ніколи його не побачиш.
В ніші за стіною ледь вистачало місця для нього і тіла Кессі. Він бачив вираз муки й люті на її обличчі, мов у тієї кішки в скляному боксі, і вже тоді знав, що її теж поховали заживо.
Олівер підняв із землі камінь і примостив його до отвору в стіні.
— У мене є теорія, — почав він, піднімаючи другий камінь і кладучи його до першого, — що ця істота — доісторичний жахливий вовк.[60] Хоча він більший за будь-яких доісторичних вовків. Мабуть, це чудовисько, яке являлося до нас у кошмарах, коли ми тулилися по печерах. Мабуть, то був звичайний вовк, просто ми тоді були дрібними гомінідами, які ніяк не могли від нього втекти.
Тінь сперся на камінь позаду і стиснув ліву руку правою, намагаючись зупинити кровотечу.
— Це Водів пагорб, — сказав Тінь. — А он то може бути Водів собака. Я б не виключав таку можливість.
— Яка різниця?
Він продовжував складати камені.
— Оллі, — мовив Тінь. — Звір уб'є тебе. Він вже оволодів тобою, а це недобре.
— Старий Шак мене не скривдить. Старий Шак мене любить. Кессі — замурована в стіні, — сказав Олівер, і з гуркотом звалив ще один камінь на купу інших. — Тепер ти теж у стіні, разом із нею. Ніхто на тебе не чекає. Ніхто тебе не шукатиме. Ніхто тебе не оплакуватиме. Ніхто не буде за тобою сумувати.