Фарфал почав падати.
Він крутився у повітрі, міцно стуливши повіки од сліпучого світла, і відчував, як навкруги проносяться вітри.
Раптом щось хльоснуло й поглинуло його — вода, солонувата, тепла, — і Фарфал почав борсатись, затамувавши подих від несподіванки. Він виплив на поверхню, розітнувши водну гладінь головою, і заходився жадібно ковтати повітря. Після цього він рухався вперед, аж доки не вхопився за якусь рослину, а тоді, підтягнувшись руками й ногами, вибрався з зеленої води на сухий, пружний берег і пішов, залишаючи по собі мокрі сліди.
* * *
— Світло, — мовив чоловік у закусочній. — Світло здавалося сліпучим навіть до сходу сонця. Втім, я дістав собі оце, — він постукав по оправі сонячних окулярів, — і намагаюсь не виходити на сонце, щоб не дістати опіків.
— І що тепер? — запитав я.
— Тепер я продаю фігурки, — відповів він. — І шукаю нову раму.
— Ви хочете повернутися в свій час?
Він похитав головою.
— Мій час мертвий, — відказав він. — Як і все, що я знав, усе, що було рідним. Все мертве. Я не збираюсь повертатися до темряви наприкінці часу.
— А куди збираєтесь?
Він почухав шию. Крізь виріз у сорочці я побачив маленьку чорну коробочку, що висіла в нього на шиї. Вона була завбільшки з медальйон і всередині неї щось рухалось: схоже, то був жук. Проте у Флориді водяться великі жуки. Це не дивина.
— Я хочу повернутися на початок, — промовив він. — Коли все тільки-но зародилось. Я хочу побачити світло, з яким прокидається Всесвіт. Нехай навіть я осліпну. Я хочу побачити народження сонця. Це древнє світило для мене надто тьмяне.
Він узяв серветку, що тримав у руці, і поліз у шкіряну сумку. Обережно, не торкаючись голими руками, він витягнув схожий на флейту інструмент з фут завдовжки, виготовлений із зеленого жадеїту або чогось подібного, і поклав його на стіл переді мною.
— Це за їжу, — сказав він. — На знак подяки.
На цих словах він підвівся і пішов, а я сидів і ще довго дивився на зелену флейту; зрештою, я простягнув руку і кінчиками пальців відчув її холодний дотик, а тоді обережно, не намагаючись подути або зіграти музику з кінця часу, приклав мундштук до вуст.
"І заридаю, як Александр"
Низенький чоловік забіг до "Фонтана" і замовив велику склянку віскі.
— Тому що, — повідомив він усім присутнім у пабі, — я це заслужив.
Він виглядав виснаженим, зіпрілим і розкошланим, немов не спав вже кілька днів. На ньому була краватка, але вона так розтріпалася, що мала от-от злетіти. Він мав посивіле волосся, яке колись, мабуть, було рудим.
— Не сумніваюся, — промовив Браян.
— І правильно! — докинув чоловік. Він відсьорбнув віскі, ніби перевіряючи, яке воно на смак, а тоді, задоволений, залив у себе півсклянки. На мить він застиг, мов статуя.
— Прислухайтеся, — сказав він. — Чуєте?
— Що? — запитав я.
— Щось на кшталт білого шуму на тлі шепоту, який перетворюється на будь-яку пісню, якщо на ньому зосередитись?
Я прислухався.
— Ні, — відповів я.
— Отож-бо, — сказав чоловік, надзвичайно собою вдоволений. — Чи не чудесно? Ще вчора всі у "Фонтані" скаржилися на "Шептом'юзек". Професор Макінтош, наприклад, нарікав, що в нього в голові застрягла пісня Queen "Bohemian Rhapsody", з якою він ходив по всьому Лондону. А сьогодні вона зникла, так наче її ніколи й не було. Ніхто з вас навіть не пам'ятає про її існування. І все це завдяки мені.
— Що я робив? — здивувався професор Макінтош. — І до чого тут Королева?[47]
А тоді додав:
— Ми знайомі?
— Ми бачилися, — сказав низенький чоловік. — Проте люди мене, на жаль, забувають. Така в мене робота. Він дістав гаманець, вийняв з нього візитку і подав мені.
"ОВДІЙ ПОЛКІНХОРН",
— значилось на ній. А нижче, дрібним шрифтом було приписано:
"РОЗНАХІДНИК".
— Дозвольте запитати, — почав я. — Хто такий "рознахідник"?
— Це той, хто рознаходить речі, — відповів чоловік. Він підняв склянку, яка виявилася майже порожньою. — Отакої. Даруйте, Саллі, можна мені ще велику порцію віскі?
Решта відвідувачів паба того вечора, здавалося, вирішила, що чоловік був водночас нудний і несповна розуму. Вони повернулися до своїх розмов. А от я, навпаки, зацікавився.
— Отже, — почав я, підкоряючись своїй долі у цій розмові. — Давно ви працюєте рознахідником?
— З юності, — відказав він. — Я почав рознаходити, коли мені було вісімнадцять. Ви ніколи не замислювались, чому немає реактивних ранців?
Я, взагалі-то, замислювався.
— Я бачив про них сюжет у програмі "Світ майбуття" ще коли був малим, — сказав Майкл, орендодавець. — Один чоловік в такому піднявся. Потім спустився. Реймонд Берр, здається, казав, що згодом вони з'являться у кожного.
— Ага, але ж не з'явилися, — заперечив Овдій Полкінхорн, — тому що я їх рознайшов приблизно двадцять років тому. Я не мав вибору. Від них спокою не було. Звичайно, вони здавалися такими привабливими і дешевими, але як тільки їх начіпляли кілька тисяч нудьгуючих підлітків, шугаючи то тут, то там, зависаючи над вікнами спалень, врізаючись в літаючі машини…
— Хвилинку, — сказала Саллі. — Але ж у нас нема літаючих машин.
— Нема, — погодився низенький чоловік, — та лиш тому, що я їх рознайшов. Ви не повірите, які від них були затори. Піднімеш голову, а зверху видно тільки днища клятих літаючих машин — від обрію до обрію. Бували дні, коли і неба не побачиш. І люди кидали сміття з вікон… Ними було легко користуватись — машини, зрозуміло, працювали на гравітаційно-сонячній енергії, та я й не усвідомлював, що їх варто позбутися, аж доки не почув, як одна жінка на "Radio Four" скаржилася в дусі: "Боже-боже, чи ж нам бракувало наземних авто?" Вона мала рацію. Щось треба було вдіяти. Тож я їх рознайшов. Я склав список винаходів, без яких світ міг обійтись, і рознайшов їх усі, один за одним.
Тепер навколо нього почало сходитись маленьке коло слухачів. Я був радий, що мені дісталось гарне місце.
— Здійснити це було досить непросто, — продовжив він. — Штука в тому, що як тільки людство вигадало світло-бульки, не винайти літаючу машину стало практично неможливо. Тож зрештою мені довелося рознайти і їх. Я сумую за персональними світло-бульками: це були безмасові портативні джерела світла, які плили на висоті півметра над головою і вмикалися, коли ви забажаєте. Такий чудовий винахід. Проте, як-то кажуть, непролиту воду назад не збереш, а щоб не було яєчні, не треба, аби розбивали крашанку.