Жозеф живо подивився на Кольє і зараз же потупився. Кольє помалу вийняв портсигар, узяв із нього одну цигарку і підніс його через стіл до Жозефа. Жозеф швидко взяв цигарку й вставив її собі в рот. Кольє підніс йому запальничку з вогнем і сам закурив. Жозеф знову, з цигаркою в роті, нахилив голову. А Кольє спокійно курив, переглядав папери, чиркав у них. У сусідній кімнаті гомоніли голоси, стрикотіли, як цвіркуни, писальні машинки, на вулиці чулися дзвінки, гудки, скрики, як поросят, і верещання автомобілів.
Нарешті, Жозеф підвів голову й, дивлячись убік, глухо спитав:
— А де ж я візьму того російського товариша?
— Він буде тут, коли ти приїдеш.
— О третій годині?
— Так. Постарайся бути точно о третій. — Жозеф підвівся і мовчки простягнув руку Кольє. Той теж устав, міцно потиснув її й сказав:
— І не турбуйся, Жозефе: партія вміє і захищати, і нагороджувати вірних членів своїх.
На вірних він зробив легкий натиск. Жозеф глянув на нього, надів картуз і пішов до дверей.
І на другий день він стукав у двері кімнати №45 притулка товаришів українців. На крик "увійдіть!" він обережно відчинив двері, ввійшов і зараз же швиденько зачинив їх за собою. Потім скинув картуза і, широко посміхаючись жовтими зубами з щербиною посередині, помалу підплив до Петра й Кіндрата. Вони вражено дивились на нього, Кіндрат з ліжка, і тримаючи газету в руках, а Петро від столу з пером у руці.
— Здорові, хлопці! — привітно й лукаво хитнув їм головою Жозеф і по черзі подав їм руку. Вони машинально потиснули її й ошелешено-чекально дивились на нього.
— Що! Гадали, що здорово сховались? — добродушно сказав він і зараз же поліз до кишені й обережно, поштиво витяг з неї листа. З тим самим лукавим усміхом подавши його Петрові, він додав:
— Там весь палац за вами журиться. — Петро помалу, поглядаючи на Жозефа, взяв листа, надірвав конверт і витяг з неї аркуш товстого жовтявого паперу. І зараз же, глянувши на підпис, жадно вп'явся в нього очима. Кіндрат устав з ліжка й підійшов ближче до Жозефа та Петра. Жозеф, щоб не заважати читати, мовчки і так само лукаво моргнув Кіндратові на Петра. А той читав:
"Дорогий Віше, я негайно мушу Вас бачити в надзвичайно важливій для "вас справі. Посилаю до Вас Жозефа з автом і мого вірного слугу Антуана. Можете довіритись їм, як мені самій. Буду ждати вас у такому місці, яке знає тільки Антуан. Усе поясню, як побачимось. Писати більше нічого не можу, Ви розумієте — через що. Ради Бога, не вагайтесь, приїздіть. Мабель".
— В чому річ, Петре? — не витерпів Кіндрат. Петро ще якийсь час вдивлявся в листа, потім по-українському переклав його Кіндратові. (Жозеф з цікавістю прислухався до незрозумілих слів.) Вислухавши, Кіндрат так само по-українському спитав:
— Що ж ти скажеш?
Петро, тримаючи листа в руках, поглядав на Жозефа, знову читав. Жозеф спокійно, добродушно зустрічав його погляд, цілком розумів його вагання і терпляче чекав.
— А як ти думаєш, — нарешті звернувся Петро до Кіндрата, — можна вірити? Від неї чи ні?
Кіндрат, розуміючи, що він це запитав для заспокоєння сумління, сам вірячи, що лист "від неї", без вагання відповів:
— Розуміється, від неї! Та й привіз же його цей вірний товариш. От тільки, щоб ти не сам їхав. Ми поїдемо вдвох.
— Та це само собою. Але все ж таки... чи варто їхати? Чи дійсно вона має щось важне? Жінки, ти ж знаєш, важнішого за кохання нічого не розуміють. Може, просто хоче побачитись?
Кіндрат рішуче з цим не згодився.
— Ну, знаєш! Не дівчинка ж вона. Розуміє ж вона, чим ти рискуєш. Коли так кличе, значить, дійсно є щось дуже важне. їдьмо, Паню, нема чого вагатись!
Петро помалу поклав листа в кишеню й сказав:
— Щось воно мені все ж таки здається якимсь... чудним.
— Ну, ми до всього тепер ставимося з підозрою. Нічого чудного нема. їдьмо та й усе.
Петро рішуче зняв з вішалки пальто, капелюх, одягся й кинув Жозефові:
— їдьмо!
І пішов із кімнати. За ним вийшли Жозеф і Кіндрат, який замкнув за собою двері.
Біля Стоверового авта на вулиці стояв досить пристойно одягнений молодий чоловік, з важкими рисами голеного лиця і пильним, теж важким поглядом. Коли
Жозеф з українцями підійшов до автомобіля, він здійняв капелюха й стояв так.
— Це Антуан, післанець місіс Стовер, — тихо сказав Жозеф. Антуан уклонився, а Петро й Кіндрат мовчки ввічливо хитнули йому головою. Петро першим сам уліз до авта, за ним Кіндрат. За ними втиснувся й Антуан, сівши проти них посередині сидіння. Чого він не сів поруч з Жозефом, щоб показувати йому дорогу? Петро пильно глянув на нього, але нічого не сказав. Жозеф умостився за стерном, озирнувся і зараз же пустив машину.
Петро й Кіндрат не балакали ні між собою, ні з Ан-туаном. Та й про що було балакати? Аби швидше приїхати. Але автомобіль усе летів та й летів, і ні по спині Жозефа, ні по виразі застиглого, трохи масного й важкого обличчя Антуана це видно було, що хутко має бути кінець їзди. Нарешті, Петро не витримав і по-англійському спитав Антуана:
— Ще далеко?
Антуанове лице трохи ворухнулось. Він непоро-зуміло глянув на Петра й сказав по-французькому:
— Вибачте. Я не розумію. Я — француз.
Петро здивовано подивився на нього й повторив питання по-французькому. Антуан відповів:
— Ні, вже не далеко.
І глибше засунув обидві руки в кишені пальта. А в той же час пильно зиркав то на Петра, то на Кіндрата.
Петро тихо, майже на вухо, щоб перемогти гуркіт авта і вулиці, сказав Кіндратові:
— Дивно: у Мабель уся, без винятку, прислуга американці. Французів у неї не було. Я цього чоловіка ніколи не бачив біля неї. Не дивись на нього, щоб він не зрозумів, що ми про нього балакаємо.
Кіндрат не дивився на Антуана, але все ж таки кілька разів зиркнув у його бік. І щоразу він, так само, як і Петро, бачив чудний, важкий і пильний погляд піс ланця.
— Ви давно служите у місіс Стовер? — раптом по-французькому спитав Петро Антуана. Лице тому знову сколихнулось, але він не зразу відповів, немов міркував, як краще відповісти, й нарешті сказав:
— Так, давно.
Тоді Петро трохи підвівся й рішуче крикнув Жозефові:
— Жозефе! Стійте! Зупини...
Та не докінчив: Антуан вихопив обидві руки з кишень з револьверами, навів їх на Петра й Кіндрата і по-російськи крикнув: