— Та ну? Та нєв^кє заболіло? А я ж так легенько взяв. Ну, знаєш, що: у компенсацію ходім у кіно. Так мене щось здіймає, що хочеться чи рухатись, чи піти кудись.
Кіндрат поправив краватку й лукаво скоса зиркнув на Петра.
— А, може, в дансинг? — невинно кинув він.
— Як у дансинг? Чого?
— Та перше: порухати<;ь, потанцювати. А по-друге: попрактикуватись. Може ж, машиністку доведеться воювати, так щоб зі зброєю вміти вправлятися. Адже й товариш Кішкін, пам'ятаєш, запитав, чи вміємо танцювати. Га?
Петро пильно, з підозрою дивився на Кіндрата.
— Ой, братухо, гляди: чи не чортик знову підбирається? Га?
Але Кіндрат, певно, зо сміхом підморгнув.
— Чорта з два! Тепер не підбереться. Ні, верно, гайда в дансинг. Гайда в той інтернаціональний та інтерсоціяльний дансинг, що ми з тобою колись бачили проходячи. Там паризький пролетаріят танцює, шлюшки бувають, пани та чужинці наїжджають. Ну, й ми не аби хто: буржуазія, та ще й мєлкая. Га? Гайда? Як не схочеться танцювати, не будемо, а подивитись чому ні? Гріха нема ніякого проти справи.
— Ну, що ж, смалімо до дансингу! Ех, Грицю, дай руку! Не бійсь, не роздушу. Страшенно я радий, що ми отако побалакали. Тепер ніщо не страшне. Вєрно?
— На сто процентів!.. Ой, сказився: болить! Та болить же! Тю!
Петро розкотисто засміявся, вхопив з кілка капелюх, натовкмачив на голову і почав натягати пальто.
Розділ IV
Жан Рульо, відпустивши по шостій секретаря й дактильку, стояв перед дзеркалом у своєму поважному кабінеті, забитому, як у книгарні, полицями та столами з книжками й паперами, і з ніяковістю та іронічним усміхом розглядав своє обличчя. Чи впізнає ж його Жак? Правда, він ще до розриву з ним заводив уже бороду. Але тоді вона була ще маленька. Нерішуча та й неначе трохи іншого, ніж тепер, кольору. Тепер вона он яка пишна, пухнаста, яким артистичним русявим віялом облягає щелепи (для закриття яких її й було, власне, заведено). Хто знає, чи згадає Жак, як він сам колись, було, сміявся з неї? Так-так, що б там не було, треба визнати, що Жак ніколи зле не сміявся з нього, ні з бороди, ні навіть потім ні з чого у своїх політичних виступах проти нього. І лисина з'явилась, якої тоді ще не було, он яка: цегляно-червона, в якихось плямках, в горбинках, з цими жалюгідними жовто-сивими начісками з боків, "зовнішньою позичкою". Зате очі в оцих капшучках, оці маленькі, сховані під чоло очі, і оцей великий і теж цегляний ніс лишились, чорт би їх узяв, ті самі. Правда, Жак колись казав йому: "Знаєш, голубе, ти не Аполон, про це не будемо сперечатись. Але в твоїх очах стільки розуму, а в носі стільки сили, що ти подобаєшся жінкам більше, ніж визнані красені грецькими носами". Казав це без іронії, без заздрости, з малесеньким гумором. Ні, Жак був хорошим товаришем, це треба визнати щиро!
І Жан Рульо уже з виразним хвилюванням одійшов од дзеркала й подивився на годинник на руці: тільки десять по шостій, а побачення рівно о сьомій. І тут же раптом здивовано, навіть з деяким обуренням знизав широкими плечима: що за чорт, нарешті, хвилювання таке, неначе з коханою жінкою на перше побачення вибирається! Кандидат у міністри, один із лідерів не абиякої, а урядової, соціялістичної партії іде на побачення з колишнім "мансардним" товаришем і хвилюється, як хлопець.
А воно, власне, треба було не хвилюватись, а соромитись: затіяв же бо цілком хлопчачу дурницю, про яку сказати людям соромно. Жак, розуміється, відкине її і напевне (вперше, мабуть!) висміє його. Та ще потім, чого доброго, і в своїй пресі підніме на глум. Мораль московських вихованців цілком здатна на такий вчинок.
І знову, ходячи по хаті, глянув Жан Рульо на годинника й знову забув, яка година. І раптом круто зупинився. А чи не покинути цю дурницю? Взяти оце слухавку та потелефонувати Жакові, що він одмов-ляється від побачення?
Але від цієї думки стало так порожньо і тоскно, що Жан Рульо рішуче вийшов до передпокою, хапливо вдягся і вийшов на сходи. Щоб заняти час, який залишився до побачення, він пішов пішки до ресторану. І що більше наближався до нього, то хвилювання ставало все дужчим.
Над Парижем висіла сіра, важка запона зимового неба, з неї сипалась легесенька мжичка і натягненим до землі тонесеньким павутинням обсотувала світло ліхтарів і колола крила носа. А в душі Жана Рульо схвильовано співали соловейки, ті самі соловейки, які співали тоді, коли він з Жаком у лісі весною під Вер-саєм укладали проекти світового соціялізму.
Змінився Жак чи не змінився? Колись їх обох товариші називали "Жан Жак не Руссо, а тільки Рульо". Хто зна, може, Жака тоді зачіпало те, що цією назвою його немовби позбавлялось ін диві дуальности, що його підпорядковувалось Жанові? Й може, ще й через те він тоді, щоб одірватись од Жана, відірвався від спільної партії й перейшов до москутерів? О, особисті маленькі амбіції часто грають більшу ролю, ніж високі принципи.
Коли Жан Рульо ввійшов до затишної залі ресторану й знайшов свій стіл, замовлений заздалегідь, Жака ще не було. І публіки в ресторані було ще не багато. Інтимне освітлення, незаймана білість скатертин, пухкий килим на всю залю, легесенька музика звідкись... Цей ресторан Жан вибрав навмисне: колись вони обидва мріяли про те, що, коли стануть відомими, а кишені їхні досить міцними, вони прийдуть сюди пообідати разом з великою буржуазією, щоб отут, на місці, у її присутності обміркувати, як краще її "ліквідувати". І от тепер вони обидва якщо не дуже відомі, то досить міцні на кишені. Так чому ж не виконати хоч першу половину програми? Але який Жак тепер, який?
І коли Жак Ленуар нарешті з'явився, коли його худорлява, тоненька, чепурненька, як і тоді, постать заклопотано просувалась між столиками, трошки ніяково озираючись на всі боки, Жан відчув, що в суті своїй Жак не змінився, що не тільки була та сама чорнява голова, ті самі злегка пукаті очі й чисто голене лице з горбатим носом, але й та сама лагідність, делікатність. Та сама соромливість і те саме сердження на себе за неї. І коли Жак нарешті побачив Жана й весь раптом просяяв, як колись тоді, коли знаходив його в юрбі, навіть так само зробив жест привіту зігнутою рукою, Жан Рульо швидко підвівся і, теж освітлений зсередини, широким жестом простяг до нього руку. Жак подав свою, і обидва, стиснувши їх, якийсь мент застигли так, мовчки дивлячись один одному в очі. І зараз же обидва з трохи засоромленою, але серйозною посмішкою сіли один проти одного і машинально розгорнули серветки. І Жан з хвилюванням помітив, що нижня губа Жакові легесенько тремтіла і що Жак її ментами, як це бувало й тоді при хвилюванні, прикусював. До них підійшов ґарсон і виручив із цього легкого замішання.