Менцинського. Прошу звернути увагу на сумлінність підписів до малюнка. Володимир Іванович застерігає, що в першу світову війну будинок був сильно пошкоджений, залишилися лише стіни. А хто, приміром, знає, як виглядали перші читальні — оті маленькі вогники культури і знань, які появилися у галицьких селах у другій половині дев'ятнадцятого століття? Володимир Іванович знайшов таку читальню у селі Княжполі. Сучасна людина не дуже собі й уявляє, приміром, як виглядав типовий поміщицький палац у перебудованому, первісному стані. Шагала і тут приходить на допомогу: дивіться, ось вам палац у селі Заболотинцях. А оце панський шпихлір у Дроздовичах, а оце — "чвораки" форналів — будинки панських фірманів (дуже характерна архітектура) біля села Глибокої. Отут, шановні добродії, маємо водоспад біля села Великої Сушиці, побудований каторжанами в 1897 році. Трупарні — сумної будівлі на сільському кладовищі ви, мабуть, ніколи й не бачили. Тепер маєте нагоду подивитися, як вона виглядала. Про такого письменника, як Іван Могильницький, звісно, ви щось-ко-лись чули. Тим часом, виявляється, що він жив у Дроздовичах, зберігся біля ставка ясен, посаджений письменникбм.
І так малюнок за малюнком. Перед нами історія на кожному кроці... історія у різних її виявах, у буденному, найбуденнішому, у величавому і сумному.
Якщо ви кажете, що я "відкрила" Володимира Івановича, то він своїми малюнками відкрив мені край, який я нібито до цього часу непогано знала; я знала його поверхово, загалом, він показав мені Бойківщину в подробицях і зсередини.
І знову про потребу.
У Снятинському районі на Івано-Франківщині мені розповідали, що в селі Видинові є учитель математики Василь Олексійович Куфлюк, який вчить дітей... музики.
Кажуть:
— Бо Куфлюк має дар прозорювати — сидить чи не сидить у дитині музика. Тепер мода повелася: мучать дітлахів скрипками, піаніно, акордеонами, а тому дітлахові та музика й не снилася. Зате батьки, чуєте, того знати і чути не хочуть, гейби прив'язують дитину до того інструмента: "Вчи-но, тренуйся, бо шля к тя ясний трафить!" Або й пасок хапають, щоб дитину таким способом до музики заохотити. А яка музика, прошу вас, з-під паска?
То щоб цього не було, ведуть дітей до Куфлюка.
Одно слово, розповідали мені про Василя Олексійовича цілі легенди, кликали у Видинів, щоб на власні очі побачити дар Куфлюків, його уміння "ставити" учневі слух, полюбуватися його дивовижним талантом, помноженим на багаторічний досвід працювати з дітьми, надивуватися його фанатичній безкорисливості. Він живе у своїй хатині посеред розлогого подвір'я, зарослого вербами і високою травою, посеред якої в'юниться тоненька стежка... стежка біжить до школи;
у школі, серед дітей, він прожив ціле своє життя, із школою і дітьми пов'язані всі його радощі і, безперечно, болі, які теж мусили бути на життєвій ниві. А все ж таки, як пов'язати основний його фах — викладання математики — з музикою? Не будемо мудрствувати лукаво й згадувати, що, мовляв, музику з математикою багато що єднає. Мовляв, великий Енштейн теж любив після математичних занять потерликати на скрипочці; не будемо також твердити, що нібито математика була для Куфлюка хлібом насущним, а музика — так собі, щось допоміжне, аматорське. Що це не так — свідчать його наукові статті на музично-педагогічні теми, його лекції в Івано-Франківському музичному училищі імені Січинського та у Львівській консерваторії, його високопрофесіональні виступи перед педагогами в Інституті удосконалення учителів. Отже, кожної хвилини він мав змогу перекваліфікуватися; стати, як на те йдеться, учителем музики в школі, викладачем вузу або ж технікуму, і тоді музика, а не математика стала б його "насущним хлібом". Та все ж він продовжував залишатися математиком, знав і любив свій предмет, ніхто в школі не міг чимсь йому дорікнути, математичні уроки, як звичайно, завжди проводив блискуче.
А після уроків математики... а після уроків біг "на пробу" шкільного хору, занурювався у звуки музики, в розмови з дітьми: він відкривав у них не просто слух, відкривав їм музику — світ звуків, злету високих почуттів, гармонії, краси; він учив їх не так грати, як розуміти, а головне — слухати музику. І певно, завдяки Василеві Олексійовичу вийшло з Видинова чимало професіональних музикантів і співаків. А ще більше тих, які, полюбивши музику і спів, залишилися у селі... залишились, щоб у тихі весняні, літні вечори село обізвалося де співанкою, де сопілкою, а де — скрипкою.
Як не схилити чоло перед щоденною внутрішньою потребою старого вчителя ділитися з людьми своїм даром пізнавати музику?
І-—Із ваших малюнків видно, що ви багато подорожуєте,— продовжую розмову з Володимиром Івановичем Шагалою.— Як це вам вдається? І що, власне, це вам дає?
— Я справді об'їздив чи не всю Україну. Мене цікавили музеї... і ще цікавила, якщо хочете знати, душа міста. Я хотів чути, як живе, дихає, розмовляє Київ чи Львів, Тернопіль чи Кдм'янець-По-дільський. І даремно було б вважати, що шукаю у містах самої тільки старовини. Я прецінь людина теперішня...
Звичайно, це не означає, що заледве забагши поїхати, скажімо, до Дніпропетровська, щоб походити залами музею, який створював колись Дмитро Яворницький, купую квиток — і гайда в дорогу. Не так усе легко... Треба було чекати відпустки, бо я був людиною робітничою, а не вільним художником. Та й, відомо, зарплата моя, а тепер — пенсія — не бозна аж які великі. Крім того, треба зважити, що в нас із дружиною росло троє дітей.
— І все ж ви їздили багато?
— їздив і їжджу. І не обов'язково тільки в міста. Якось, пам'ятаю, з дітьми і дружиною ми вибралися у гори до витоків Дністра. Я не пейзажист, а мабуть, скоріше топограф, але тоді не втерпів, щоб не змалювати Дністрове джерело. Розумію, справжній художник зробив би це краще... але кращої для моїх дітей пам'ятки не зробить ніхто. Тепер вони вже дорослі (старша Ганна стала економістом, син Ігор — будівельник, наймолодший Мирон — зв'язківець), однак вони дотепер пам'ятають свій подив: ось із цієї кринички, з цього струмочка випливає могутня рікаї Для дитини, підлітка та, мабуть, і для дорослого багато важить відчувати, зрозуміти свою причетність, свою кровність з деревом у лісі, з каменем, який за традицією називається Довбу-шевим, із струмочком, який наречений Дністром; відчувати свою кровність з тим, що народжується, і з тим також, що вже відбуває свій вік. Я, наприклад, люблю малювати старі бойківські хати. Нема, може, у них, як у гуцульських ґраждах, чогось фортечного, неприступного, заслоненого з усіх боків. Бойківська хата в моїй уяві схожа на велике лелече гніздо, повне тепла, старих запахів, сутінків і згадок про тата-маму. Коли я малюю стару хату... будь-яку хату, то чомусь у віконечку бачу самого себе.