Тієї осені можна було виїжджати стріляти качок на Чернігівщину. Мода,— проти моди, звісно, не попреш. Упіймався на моду й Олександр Іванович. І ось він на Чернігівщині, точніше — в селі Корчі, ще точніше — в мисливського батька,— були тоді такі,— Квача Петра Сидоровича. Три дні мандрував між озерами й болотами, втішався Олександр Іванович і, навтішавшися, поїхав додому, в Харків. А Діанка? Отут і розкрився увесь хитроумний хід Олександра Івановича. Діанки він не взяв із собою додому, Діанку залишив на просторах чернігівських заплавних угідь. У поїзді витер лоба, перехрестився: "Ну, слава богу, здихався чорта!" Заліз на полицю і заснув безтривожним сном. Наївний лірик! Ти ж не знав вдачі мисливського батька Квача Петра Сидоровича. Почекавши тиждень і побачивши, що Олександр Іванович не повертається за своїм добром, він сказав у серці своєму: "Не йде гора до Магомета, то Магомет поспішить до гори!"
І поспішив. В Харкові знайшов потрібну адресу, подзвонив. Визирнув Олександр Іванович і — в непритомність! Та що поробиш, роль треба грати — роль вдячного люб’язного господаря. А Квач Петро Сидорович каже: "Оце за квитки сюди й назад для мене — тридцять карбованців. За квиток для Діани в один кінець — п’ятнадцять карбованців. Разом — сорок п’ять. За прохарчування Діанки — за десять днів по п’ять карбованців, за день — ще п’ятдесят, за клопіт біля неї — десять карбованців, а разом — сто п’ять. Зійдемося на рівній сумі: сто карбованців, Олександре Івановичу!"
Бачили б ви того дня Олександрія Івановича!
4 березня 1970 р.
ДІВЧИНА "ПРИ" (КОМУСЬ)
Була така і у нас в Харкові, звали її Віра. Мала 18 років, була закінчена аферистка без скидки на літа. Була "при" Йогансенові, Копиленкові, Слісаренкові 112, Седлярові 113. Закінчила своє "при" при Юрію Корнійовичу, але вже не як коханка, як самородок з безоднею всяких талантів, в тому числі й художнього; нібито артистично володіла пензлем, малювала шедеври. Юрій Корнійович ввів її в свою родину, зачарувала вона не лише господаря, а й господиню. При зустрічі Ада казала: "Така талановита, така талановита! У нас он її ескіз — всі, хто бачить,— захоплюються!"
Я тоді ще не дружив з Ю [рієм] К [орнійовичем], дома тоді в нього не бував, то й шедевру не бачив. Ну от, думали-думали Смоличі, що робити з талантом, підказала сама Віра: "Мені б у Москву, там би я вступила в художній заклад і знайшла б свою дорогу!" Це була чудова пропозиція, знайшли Смоличі кошти, вирядили художню зірку в Москву. Успіхи її в Москві були не менш блискучі, ніж в Харкові. Тільки від них не поривало Юрія Корнійовича на захоплені вигуки "браво". На гроші, які фамілія Смоличів асигнувала їй на навчання, Віра улаштувала собі життя в своєму стилі, і в Харків полетіли імена її чергових патронів. Незабаром Смоличі вже зовсім перестали розмовляти на тему феєричних Віриних талантів. Згодом стихли і московські новини. Віри не стало, мов провалилась крізь землю. Пізніше з’ясувалось — стала Віра матір’ю, та от біда, не могла уявити, сердечна, від кого ж! Опинилася в Харкові. Юрій Корнійович одвідав її — жила вона в матері. Про ці одвідини тоді ж і розказав мені. Розмовляв з матір’ю на нейтральні теми, Віра сиділа біля дитини, дивилася через голови і — Юрія Корнійовича не бачила.
З березня 1970 р.
ХВИЛЬОВИЙ ПРОТИ КОРЯКА...
Видираю з пам’яті:
Коли ж його "візьмуть в роботу",
О скільки вереску і крику!
— Реакція! Проти голоти!
— Я вас в ЧК 114! Я вас у пику!
Коли б його була ще й сила,
Він дійсно б так "обтяпав діло".
(Цитую по пам’яті. Перші рядки забув.)
Епіграма ця написана десь чи не в 1923 році і надрукована в якомусь тонесенькому тогочасному виданнячкові, в назві якого фігурувало, наскільки пам’ятаю, слово "федерація". Там був, здається, надрукований і якийсь мій віршик 115.
Що Коряк був донощик — про це всі знали. Сам розповідав, як зустрів когось на вулиці і одразу ж побіг в ЧК доносити. Щодо пики. То сам я був свідком кулачної розправи Коряка над Валеріаном Поліщуком. Було десь взимку з 1921 на 1922 рік. Ні "Плуга", ні "Гарту" ще не було. А письменники вже були. Збиралися вони в приміщенні газети "Вісті", точніше, в колишньому приміщенні невеличкої, так званої домової церкви, яку в свій час побудував Юзефович для робітників своєї друкарні. Був цей Юзефович власником великої і популярної до революції газети "Южный край" 115а. У приміщенні було холодно, бо воно не опалювалося, як і багато приміщень того часу. Сиділи у ньому у верхньому одягу. Микола Хвильовий у нужденній солдатській шинельці і солдатській потертій вушанці. Йогансен — тоді він був ще Михайлом, Майком став набагато пізніше, теж у солдатській шинелі, у величезній папасі. На цих зборах бачив ще Михайла Доленга, вже згаданого Коряка і згаданого Валеріана Поліщука. У зовнішньому вигляді Коряка було щось мишаче чи крисяче. Можливо, цього вигляду надавав йому довгий ніс. Але був це талановитий промовець, талановитий журналіст-імпресіоніст. Слухати його було приємно та й корисно. Поліщук був красень, юнак з відкритим красивим обличчям, красивим лобом, можливо, таким був в молодих літах Борис Дмитрович Грінченко. Поліщук постійно горів, постійно витав у хмарах якихось нових ідей. Він навчав молодь, хоч сам був юнаком: "Не пишіть так, як Шевченко", і сам дотримувався цього правила, і не писав так, як Франко 116, Леся Українка 117, і, зрозуміло, не так, як його ровесники — Володимир Сосюра і тим більше Павло Тичина.
З Сосюрою у Валеріана були якісь непорозуміння із-за дівчат. Я сам чув від Сосюри, як Сосюра начебто надавав Валеріанові за якусь дівчину. Так це було чи ні — Валеріан про це мовчав. Він взагалі був не дріб’язковий і не любив змішувати громадське з інтимним. Про громадське ж кричав, виступав з промовами, поемами, ліричними віршами, думами, про своє особисте не ділився навіть з друзями. Він тут був чистий, непорочний. Сосюра — той, навпаки, не крився; про що у віршах писав, про це розповідав і в розмовах з приятелями, завжди з пікантними подробицями...
Ще на тих вечорах у холодній домовій церкві Юзефовича побачив тепер зовсім і наглухо забутого Геца 118. Він працював у якомусь видавництві і незабаром загинув, якщо не помиляюся, потрапивши на Московській вулиці під колеса трамвая разом із п'яним візником чи критиком — не знаю. Може, просто любителем рідного слова. Після нього залишилася дружина, яка до останнього часу працювала у наших видавництвах перекладачкою і літредактором.