Роман його "Вальдшнепи" 80 прочитав увесь. Хто не читав цього твору, той не може скласти повного уявлення про Хвильового. Особливий талант, гострий, витончений. Зміст уже випарувався з голови, залишилося враження: повен світла, неба, Дніпрових просторів (дія відбувалася на лимані). Люди розумні, живі, діють, люблять, страждають. Прочитавши рукопис, я подумав: "Буде великим нещастям для нашої літератури, коли його заборонять". Заборонити його не заборонили, але світу роман не побачив з інших причин: ВАПЛІТЕ припинило своє існування, а з ним і журнал, де він почав друкуватися. Відгуки, які з’явилися після публікування перших розділів роману, я вважаю несправедливими, бо були продиктовані групівщиною, адже було модно лаяти все, що з’являлося з-під пера ваплітян. Лаяли Сенченковий "червоноградський цикл", лаяли п’єси Куліша, навіть "Патетичну сонату" 81, лаяли все, що приносив у видавництва Яновський, у тому числі "Чотири шаблі", і надто — "Вершників" 82.
З Юрієм Яновським у ті роки ми жили поруч на одній площадці. Після родинних конфліктів Григорій Епік розлучився зі своєю першою дружиною. Відбувся обмін. Вона перебралася в квартиру Яновського, а Юрій Іванович оселився в одній з кімнат трикімнатної квартири Епіка. Це на тій-таки площадці, де була й моя квартира. Юрій Яновський був хворовитою людиною. У нього було не все гаразд з нирками. Після трепанації черепа в районі вуха трохи недочував. Був високий, вродливий, страшенно працьовитий, однолюб, з вишуканим смаком, тонким розумом. Роки 1933—1937 були жахливі, він відсторонився від того, що діялося навколо, дотримувався однієї філософії — працювати, працювати, працювати. "Вершники" він написав у ті страшні роки і був битий за те...
Жив у ті часи такий собі письменник Іван Улянович Кириленко, людина одверта, по-своєму чесна, але малописьменна, до того ж украй зіпсована владою. Він колись працював секретарем Г. І. Петровського, потім на відповідальних посадах у редакціях, нарешті став одним із лідерів ВУСППу. Я з ним був знайомий ще з найдавніших плужанських часів, були на "ти", провели разом не одну годину. Десь на початку 30-х років, якось зустрівшися, ми за давнім звичаєм розговорилися. Він саме був на вершині адміністративного успіху і аж цвів од задоволення. Почали розмовляти про силу влади, про її принаду, про втіху до запаморочення, яку вона дає. Я, пам’ятаю, спитав: "А як ти себе почуваєш, не забув іще про те, як ходити ногами по грішній землі, простою людиною, без чинів і звання?" І він відповів: "Не уявляю такого життя. Мені або бути при владі, або не жити!" Сильно і чесно сказано. От оцей Іван Улянович і був однією з вищих інстанцій, над Яновським зокрема. Він осудив його чарівну поему "Чотири шаблі", кидав громи й блискавиці на "Вершників". "Знаємо, які це вершники! Віддайся їм на волю, то й завезуть, знаємо куди!" З гарної, чулої людини виробився чиновник, кар’єрист, якому було байдуже до літератури, якому було начхати на все, тобто якому, щоб утриматися на своїх позиціях, потрібно було увесь час чхати на все, гримати, виявляти пильність, тобто раз у раз брехати, зводити наклепи. Без цього утриматися на своїй адміністративній вершині він не міг, його збили б звідти інші, меткіші, енергійніші, отакі, як Ілько Стебун 83. І він молотив направо-наліво, заробляв свою посаду, уніформу, становище. Любив Юрій Іванович гарно вдягатися, носив красиві черевики і не міг писати на абиякому папері, абияким пером, абияким чорнилом. Він ходив по місту з магазина в магазин, підбирав якісний папір вищих марок, підбирав такі пера, щоб не видирали з паперу жодної ворсинки. Одна зволожена ворсинка — і сторінка зіпсована, Яновський викидав її і заміняв новою. Сторінка повинна бути як дзеркало. Писав непохапливо, літери виводив, ставив їх одну біля одної, одну в одну! Любив атрамент (тоді так говорили) не хімічний, а зелений — "алізариновий"! Стіл, як і в Смолича та Йогансена, був вільний від всякого роду інтелігентської зайвиші — розгорнутих рокописів, недочитаних книжок, читаних і нечитаних газет. Чистота, як у Миколи Гуровича Куліша, і дзеркальний блиск! Ховав у шухлядку рукопис, навіть коли заходив я! Найкращі дні наших зустрічей припадали на той час, коли він працював на Одеській кінофабриці 84. Вій був закоханий в цю кінофабрику, закоханий у Довженка 85, у директора тієї кінофабрики, якогось відчайдушно прекрасного матроса, розумного, благородного, чулого. Сам він тоді писав перший свій великий твір 86. Приїхавши з Одеси в Харків, спинявся у мене, і ми чимало провели чарівних годин за дружніми розмовами. Товаришували й пізніше. Життя розвело нас: я до війни залишався жити в Харкові, він зумів переїхати в Київ. А час, як відстань, точніше, відстань, як час, послаблює зв’язки, близьке далеким, затуманеним стає. Зустрічі наші в Києві здебільшого безрадісні були, нас продовжували молотити, за традицією, то одного, то другого, а то й обох разом. Нарешті він був зазнав тріумфу, та не навтішався спокоєм і змогою спокійно працювати. Вся напруга довгих літ, коли його молотили, якось, сконденсувавшись, з страшною силою вдарила по серцю. Воно не витримало, і Юрій Іванович в розквіті сили пішов у небуття.
"Знаємо, які то вершники!" — згадав цю кириленківську фразу, і в уяві постали інші часи, пов’язані з 47-м роком, коли Каганович докладав всіх сил повторити тридцять сьомий рік на Україні ще раз. Він, як звір, накинувся на Сенченка, Рильського, Яновського. За розпорядженням, т[ак] з[ваний] вересневий пленум СПУ три дні підряд трощив ту трійню. Та сатрапові здалося, що трощили мало й не так. На другий чи третій день після того пленуму він зібрав у приміщенні ЦК збори київської інтелігенції, де він знову громив, гримав, молотив найбільше Юрія Івановича і його роман "Жива вода" 87. Нарешті скрикнув на адресу критиків Яновського: "Хіба так критикують?! Я вам покажу, як слід це робити! Іване Дмитровичу (це до Назаренка 88), візьміть на столі в мене примірник роману!" Ух, як же чкурнув Іван Дмитрович! Я думаю, йому й зараз соромно згадати, як він побіг трюхачка, не пішов, а побіг трюхачка через сцену в кабінет Кагановича. Не знаю, як іншим, а мені було й соромно за Назаренка, і кривдно — адже ж це секретар нашого українського ЦК! Так ото він побіг і через мить тим же самим способом повернувся назад. Каганович узяв книжку, розгорнув її, знайшов потрібний абзац, почав читати. В абзаці йшлося про те, що надійшла весна, що війнули теплі вітри і з вирію почали повертатися журавлі. (Чи, може, навпаки було, може — осінь прийшла і ті журавлі зібралися в ірій; не пам’ятаю уже, а книжки звіритися нема під руками.) Прочитав цей "страшний" абзац Каганович, одвів руку, скрикнув: "Чули про журавлів? Знаємо, які це журавлі!" На вищому і на нижчому щаблях тієї пекельної машини жили одними думками і висловлювалися одними й тими самими формулами: "Знаємо, які вершники! Знаємо, які журавлі!"