Загинув у застінках, як і тисячі та сотні тисяч інших.
Антін (чи Антон) Дикий. Все життя експлуатував людський страх перед ЧК і його перевтілювання. Прозоро натякав, що він своя людина в "органах". Про перші роки його в "літературі" написав Смолич. Можна додати, що служив, як тоді в Держвидаві 159, він лише перші роки. Потім жив, ніде не працюючи і ні на що не будучи здатний, був ледачий, неосвічений, без будь-яких знань, кваліфікації. А жив добре! Як він це примудрявся робити — один бог знає!
Бувши заарештований, в НКВД заявив, що являвся організатором націоналістичної контрреволюційної організації, куди залучив Євгена Касяненка, Івана Сенченка і ще там когось. Після XX з’їзду мене в цій справі викликали в канцелярію прокуратури, розповіли про це зізнання Антона Дикого, спитали, що я можу сказати про нього. В розмові прокурорський працівник задумано і журливо сказав: "Виднотя, тяжко йому довелося, коли звів на себе такий наклеп..."
До речі, про моральне обличчя Дикого. В 1937 році на одних із зборів харківської організації він виступив з промовою, в якій сказав: "А то є ще такі внутрішні емігранти, як Сенченко..." Заява для Сенченка сумних наслідків не мала, можливо, ці збори відбулися вже після детронізації Єжова 160.
А сам Дикий був заарештований. Незадовго перед арештом він зазнав якоїсь катастрофи, ледве чи не викинули його з партії і призначили на роботу в архів. Одного разу, за кілька днів до його арешту, ми йшли однією дорогою, він попереду, я позаду. Перетряска тяжко вплинула на нього, він якось охляв, змарнів, пасма волосся якось безсило спускалися з голови на тоненьку шию, як буває у худеньких хлопчиків. І мені стало жаль його.
Василь Вражливий. Він мав дуже хороше, видовжене, прикрашене прозорими карими очима обличчя, з приязним доброзичливим поглядом. Це привертало до нього, і ми, його однолітки, називали його Вася.
Юрій Смолич. Будинок "Слово" мав два крила (причілки) паралельні. Юрій Смолич жив у північному причілку, я — в південному. На ділі виходило так, що мої північні вікна стояли проти південних вікон Юрія Корнійовича. Завдяки чому був я свідком написання принаймні п’ятнадцяти з усіх сорока романів, написаних Смоличем.
Влітку. Підйом у Смоличів о восьмій годині, розминка, тиняння, вмивання, стовбичення проти сонечка, чай, сніданок. На все це витрачалася одна година. О дев’ятій він уже за столом. Мова іде про десятиріччя між 1930 і 1941 роками. В цей час більшість літераторів працювала ще допотопним способом, користуючись пером, звичайним, "шкільним", і лише в небагатьох стирчала з бокової кишені автоматична ручка, які тоді дуже часто випускалися із золотими перами, закордонні; наші — з сталі, чавуну і рапіду — дванадцять авторучок, наших і кілька закордонних. У нього був свого роду відпочинок ходити по спеціальних магазинах з канцприладдям і вибирати собі інструмент для писання. Мав він пекельний почерк — своєрідно гарний. Як і Яновський, любив алізаринове чорнило, зелене. Але романи писав на друкарській машинці. Сідав до столу і починав роботу, нестомну, неспинну, з дев’ятої ранку і до першої години дня.
О першій годині — другий сніданок, перевдягання й подібне. О другій годині Юрій Корнійович виходив з дому. Здебільшого в Спілку письменників; в харківському філіалі він цілий ряд років був головою обласного правління. В кабінеті голови філії він працював до п’ятої, після п’ятої — з другого поверху спускався вниз, де у великому залі стояв більярд. У більярд він грав добре, незважаючи на свій асистогматит. О сьомій вечора він був уже дома, обідав, відпочивав, слухав радіо, переглядав газети, читав книги. О дев’ятій вечора, відпочивши, він знову сідав за машинку. Працював до першої ночі. Далі тинявся по кімнатах, стовбичив біля вікна, грів чайник, пив чай. О другій лягав спати. Йому доводилось проводити колосальні підготовчі роботи: ходити в архіви, в бібліотеки. Десь в середині тридцятих років він працював над якимсь науково-фантастичним романом, довгий час одвідував клініку професора Шмакова (здається, так?), спеціаліста по переливанню крові, а також хірургічний відділ, був присутній при різних операціях. Тепер пригадую — це було ще до того, як ми з ним ближче потоваришували. Одного вечора ми обидва були в гостях у Миколи Петровича Трублаїні 161. Юрій Корнійович випив трохи, розходився і почав геніально розповідати, як все там діялося, в хірургічній палаті. Геніально! Коли писав "Вісімнадцятирічні" 162, то довгий час ходив до Харківського архіву (тоді він, мабуть, був ще Центральним), зібрав велику силу цікавого матеріалу, про що теж умів яскраво оповідати. Про Смолича тих років я вже після війни написав нарис, опублікований в "Літературній газеті" 163. Копії в мене не лишилося, а жаль!
Володимир Коряк. Десь весною двадцять третього чи двадцять четвертого року я пішов у Харківський загородній парк. Механізованого сполучення тоді не було між містом і парком, ходити доводилось пішки. Я ішов, тішився гарним теплим ранком. Десь посеред дороги мене наздогнав Володимир Коряк. Пішли разом. Говорили про се, про те. Раптом він заговорив про національне питання і спитав, що я з приводу цього думаю. Я відповів те, що думав: настав після воєнної хуртовини мирний час, і Володимир Ілліч знайде змогу впритул зайнятися цим питанням. "То ви думаєте, що національне питання у нас розв’язане?" — "Вважаю, що в основному розв’язане". Сказав я це і помітив тінь розчарування на обличчі Коряка. Далі ми йшли майже мовчки, а коли прийшли в парк, Коряк викинув такий фортель. "Ви посидьте тут на лавочці,— сказав він мені,— а я збігаю куплю цигарок он у тому кіоску". Пішов і не повернувся. З цього часу Коряк мене не злюбив. І де тільки міг, накидався. Десь в двадцять четвертому році в студентському журналі "Студент революції" я опублікував оповідання, в якому зачепив проблему будівельного матеріалу майбутнього. Про це я, звісно, не мав ніякого уявлення, але мені здавалось, що матеріал будівель майбутнього мав бути особливим: міцним, прозорим. І я створив його з чистого повітря. З чистого повітря! Цього було досить для Коряка, і він поспішив оббрехати молодого письменника, який, мовляв, комунізм і комуністичне будівництво вважає за повітряні замки! Дрібна, нікчемна, підла людина! Вдруге він показав себе як критика, учепившися за одну фразу з першого оповідання із серії "Червоноградських портретів". При описі портрета Михайла Михайловича я вжив порівняння: щоки у Михайла Михайловича були, як червоні помідори. В цьому великий критик побачив квінтесенцію всього твору, кваліфікував цей твір як апологетику куркулів, а мене назвав апологетом куркульства! Глибоко переконаний, що запитання його про те, як я дивився в ті роки на розв’язання національного питання на Україні, було провокаційне.