— Ти ніколи не був у Кентуккі. А якщо й був, то було тобі тоді не двадцять, а менше...
— Я не знаю, скільки мені було тоді, може й справді я був молодший...— Його обличчя нервово пересмикнулося.
— Адже ти пригадав мене? — знову спитав Норман.— І того дня ти теж упізнав мене.
— Якого "того дня"? — Нервове напруження на грубому обличчі якось дивно не в'язалося з лінивими м'ясистими щоками. Здавалося, ніби Камерон хоче струснути з себе вагу свого тіла.
— Я хочу тільки переговорити з тобою, а тоді вже хай цим займається поліція.
— Чим займається? — швидко перепитав Камерон.
— Ти знаєш чим.
Камерон зиркнув на Нормапа. Напевне, вважає мене за божевільного, подумав Норман.
— Отясе, ти не хочеш признатися, що пам'ятаєш мепе?
Норман говорив так, наче спонукував покупця у ГІІОЇІІ крамниці придбати костюм, на який сам дивив-пі мов на порожнє місце, бо вже не раз його бачив.
— Я не збираюсь ні до чого тебе примушувати. Слово честі. У нас буде доволі часу, щоб наговорнти-пі. Куди поспішати? Я чекав на цю нагоду шістнадцять років...
— Що ще за шістнадцять років? — перепитав Камерон якимось новим тремтячим, хриплим голосом. У ньому зазвучали тепер безвихідь і відчай, і Норман підсунувся, щоб пильніше стежити за заправником. Нее буде як слід. Він господар становища. Мошкара танцювала у світлі фар і налипала на вітрове скло. Здавалось, якась надприродна сила сповнювала Нормана міццю і впевненістю.
— Шістнадцять років тому ти вбив мого брата. Якраз шістнадцять років минуло в березні.
— Вбив твого брата! — Камерон присвиснув.— Слухай, шановпий, я ніколи нікого не вбивав. Я ж тобі вже казав — ти маєш мене за когось іншого... запевни ю тебе, ти помилився. Я ніколи нікого не вбивав. Хто такий твій брат? І чому ти думаєш, що я повинен знати тебе? Ти служив разом зі мною в армії, чи що?
Норман не перебивав, нехай говорить. Слова не доходили до нього, вони пе мали для нього ніякого змісту. Нарешті машина стала. Мошкара билась об вікна автомобіля і зникала в темряві.
— Вимкни світло.
Норман уже мав напохваті ліхтарика.
— Чого тобі треба? Що ти збираєшся робити?
— Вимкни світло. Так. А тепер виходь. Виходь.
— Що ти збираєшся робити? Ти хочеш... хочеш... Ти щось говорив про поліцію, то чому ти не кличеш поліцейських? Певно, в них усе це на обліку, все записано. Вони можуть перевірити, і тоді все з'ясується — бо я ніколи нікого не вбивав, навіть в армії, коли ми служили за кордоном, навіть випадково абощо... Твій брат служив в армії?
— Виходь з машини.
— А куди ж ми підемо? — опирався той, вчепившись у кермо.—— Що ти хочеш зі мною зробити?
— Я хочу поговорити з тобою.
— Ти з'їхав з глузду,— промимрив заправник. Вони зайшли в хижу, Норман ішов позаду. Він поклав речі й посвітив ліхтариком в усі кутки.
— Де ми? — спитав Камерон.— Що ти збираєш с и робити? — У нього цокотіли зуби. Це неабияк здивувало Нормана.
— Сідай,— сказав він.
То тут, то там зі стелі звисало запорошене павутиння. У світлі ліхтарика будяки здавалися неприродними, закам'янілими, а їхні щетинясті тіні зливалися внизу на стінах в один зубчастий візерунок. Камерон поволі сів, нашорошено роззираючись. Серед бур'яну в нього був вайлуватий і кумедний вигляд, його велике черево розпирало пасок. До лоба поприлипали пасма темного волосся, неначе розкидані вправною рукою. Норман присів під протилежною стіною.
— Я хочу від тебе правди,—прошепотів він,— правди.
Губи в Камерона заворушились, але він не промовив нічого.
— Пригадай, ти вбив хлопця, і він уже на тому світі, його життя обірвалося за якусь хвилину, і ось тепер ти живий тут зі мною, тобі б слід уявити різницю між вами двома... Від цього вже самі кістки лишилися, все згнило, якби його тепер викопати... А ти сидиш навпроти мене живий і здоровий. Йому було сімнадцять, коли ти його вбив.
Камерон перелякано відгорнув од себе рукою бур'ян, немов то були бридкі таргани, і завмер.
— Певне, ти згадав мене. Бо я тоді був із ним. А ти що з двома хлопцями...
— Ще з двома?
— Ще з двома. Вас було троє. Ви штовхнули нас у річку и не давали виплисти. Ти чимсь ударив Дже-ка... коли його знайшли, в нього все обличчя було розбите. Я сам бачив. Це був ти і ще двоє. Я запам'ятав твоє обличчя.
Заправник заперечливо похитав головою.
— Мене чекає жінка,— несміливо почав він,—— я не можу довго розбалакувати...
— А де ті двоє? Що, вони кудись виїхали звідси?
— Шаповний, мені треба додому... Вони...
— Помовч! Завів: додому, додому! — гримнув Норман. Він перечекав, поки вгамується лють.— Мені потрібна правда. Хлопець на тім світі, і ти його порішив. Перш ніж вийти звідси, ти відкриєш мені правду!
— Я ніколи пікого не вбивав...
— Але ж я бачив тебе. Бачив саме тебе. Твоє обличчя.
— Це був хтось інший. Не я.
— Це був ти.
— У мене скільки завгодно двоюрідних братів і просто знайомих, схожих на мене...
— Де вони живуть, тут?
— Авжеж. І тут, і в місті теж...
— Ти ж казав, що ти з Кентуккі.
Камерои помовчав. У нього цокотіли зуби, він дивився на Нормана, як загнаний поранений звір. А потім сказав:
— Так, із Кентуккі. І вони теж переїхали. —— Ви переїхали всі? Коли ж це було?
— Вже давно. Не пам'ятаю точно...
— Ти брешеш. Мерзенний брехун!
— Я не брешу]
Камсронові губи скривилися в перелякану гримасу обурення. Норман відчув, що його губи теж крнн ляться.
— Я хочу справедливості. І більш нічого. Тільки справедливості,— прошепотів Норман. Він спрямупші світло ліхтарика на груди вбивцеві. Той важко дихлн, на обличчя падало слабіше коло світла і відкн дало вгору тіні від його рота, носа й очних за падин.
— Я вирішив з'ясувати все сьогодні,— сказав Норман.— Сьогодні я доб'юся відповіді. І справедливості. Чого нам бракує, то це справедливості.
Норман, певно, сам здивувався дивному хистом І, що був до часу прихований в ньому, бо коли ж цс він навчився так розмовляти, проводячи в своїй крам ниці довгі, одномапітні дні, а вдома — вечори? І все ж таки він знав, що каже правду. Бо так воно і є. Його послано сюди, і він уже не владен відступитись, якби й захотів. Через цього типа він утратив Еллен, бо вже ніколи не зможе розплутатись і знову ввійти в її світ, він відмовився від неї, убив її в собі.