Славко, скориставшись з невеликої паузи, яку зробила дівчина, озвався:
— Але ж і мандри! Бідолашний Олекса, мабуть, відсипається зараз у гуртожитку. Цікаво, за яким календарем йому платитимуть польові: за нашим чи за історичним?
Та його іронія не знайшла відгуку ні в дівчини, ні у вченого. Чумак навіть кинув на вусаня докірливий погляд.
— Між іншим, — зауважив він, — трилобіт ось у цій банці справжній. Наутилоїд теж.
— У природі можна все знайти, — невпевнено заперечив Славко.
Та Марія поклала край їхньому діалогу.
— Палеозой, девонська система, 400 мільйонів років до наших днів, — почала вона.
Дорогий Мирославе Петровичу!
Мабуть, це вже передостанній запис. Не розрахував з харчами. Щойно дістав з холодильної камери останнього бутерброда… Прочинив двері. Зовні темно і задушливо, як у глечику. Високий атмосферний тиск. Раптом баня глечика репнула, крізь тріщини сліпуче блиснуло, і по миті розлігся гуркіт, ніби велетенські черепки посипались. Здавалося, хтось знавісніло лупає по бані нічного неба, яка тріскається то там, то там. Раптом забубоніло в обшивку, спочатку рідко, а далі частіше, і по хвилі вже здавалося, що лабораторія стоїть під водоспадом. Потроху розвиднюється. По яругах клекочуть руді потоки, які несуть шматки породи і все це вивергають на рівнину. Та дощ швидко вщухає. На сході дозрілою помаранчею викотилося сонце. В девоні, виявляється, я опинився вдосвіта. Схил значно пологіший, поораний балками-водостоками. Поверхня сохне прямо на очах, і прямо на очах тьмяніє кристалічний масив, стає рожево-матовим. Не видно вже гострих скель, колишні урвища зализало водою й вітрами. Учителю, ви колись казали, що девон — вік риб. Але їм тут ніде взятись. На місці колишнього моря, а пізніше озер, розкинулась бура рівнина, на якій де-не-де пістрявіють зелені латки. Діждавшись, поки в низині повисихають калюжі, я подався берегом балки-водостоку. По вологому піщаному грунті йти було легко, тільки сонце сліпило очі. Десь ополудні я натрапив на озерце. При березі, як зграя павичів, розпустила хвости папороть. Я її відразу впізнав, вона і в нашому антропогені трапляється, здебільшого у вологих місцях. О, та тут і хвощ! Півметрові прямі стебельця з віночками пагонів. Під лапатими "віялами" папороті в’ється плаун. Його гілочки схожі на пухнасті котячі хвости. При березі гойдаються темно-зелені плями жабуриння і пурпурні водорості… Сонце вже вибилося в зеніт, і я зрадів пальмоподібній рослині, яку помітив, дибаючи берегом. В затінку під цією рослиною я почувався, як у раю. Настрій затьмарювала тільки згага, яка пекла мені всередині. Ця клята печія нагадувала, що вже давно час обідати. Голодним поглядом я окинув пустельний берег. Під водою ледь помітно рухалися невеликі молюски. Були серед них схожі на оту істоту, що ласувала трилобітами, були й двостулкові, точнісінько річкові скойки. У них туге м’ясисте тіло. Я наблизився до води й побачив своє відображення: на мене дивився занехаяний чоловік. Обличчя в рідкій чорній щетині, він — бо не голився багато мільйонів років. Хоч цікавість моя до фауни й була чисто утилітарною, я не наважувався розлущити собі на обід скойку… Вирішив хвильку спочити на пухнастому килимку, який плаун виснував при березі під "пальмою", але пригоди навчили обережності, і я, перед тим як лягти, підчепив його ногою. І мудро зробив: на вологому піску звивався цілий клубок багатоніжок. Щойно на нього обрушилося світло, як клубок розпався на живі шматки колючого дроту, кожен сантиметрів із десять завдовжки. Одна тварюка навіть уп’ялася мені в підошву. Ледь струсив. Такими б щипцями рафінад трощити. Деякі з багатоніжок сховалися під плаун, решта чкурнула в воду. Відпочивати мені перехотілося, і я, кинувши на плечі торбу, подибав берегом далі, не перестаючи дивуватись, у яке жахливе поріддя виродились безневинні черви-мулоїди… Якось Марія через те, що я не прийшов на побачення, обізвала мене зайдиголовою. Щойно мені спало на думку, що я справді зайдиголова, тільки не в просторі, а в часі. Коли повернуся назад, не всі мене зрозуміють: одні картатимуть за самоуправство, інші, науковим гіпотезам яких суперечитимуть привезені мною зразки флори і фауни, проголосять "єретиком". Тільки ви, дорогий учителю, та ще, мабуть, Марія постоїте за мене. Між іншим, того вечора, коли ми мали зустрітись, я просидів допізна в читальному залі. Мені терміново треба було з’ясувати деякі практичні особливості часу… Даруйте за відступ. Я йшов з півгодини, аж поки не помітив, що берег робить закрут. Неподалік буяв цілий гай. Коли б я був художником, намалював би неозору червону рівнину, але не в яскравих, а в притлумлених, пастельних тонах. Зеленими ж мазками я б наніс на ній гай з пальмоподібних рослин. Вся небесна голубінь пронизана життєдайним сонячним промінням… Під ногами хрумтіли черепашки. Вони, змішані з піском, шматками лави і рудим глеєм, устеляли сухе русло. Раптом я спинився. Сухим руслом пересувались риби — косяк з десятка півтора. Я закліпав… Чи, бува, не міраж? Але який міраж, коли риби в кількох кроках від моїх ніг! Живісінькі, поблискують на сонці крупною лускою. Вони зводяться на передні плавники, як морські котики. Плавники видовжені, нагадують п’ятипалі кисті. Риби роззявляють пласкі пащі з частоколом гострих зубів, захлинаються повітрям. Я сприйняв їх, як манну небесну, і вже витяг був складного ножа, щоб котрусь прирізати, але, помітивши, як тяжко вони караються і який довгий шлях вистраждали, пошкодував. Водойма ж за кілька кроків. Подався до гаю тим самим старим руслом по слідах риб. Налічив двісті кроків. На цій відстані шість риб лежали вже дохлими, а семеро конали. Важко далося їм переселення… Гай оточував болото — колишню домівку риб, з якого випиналися рештки коралового рифу. Це болото колись було дном моря, потім лагуною, яка міліла сотнями тисяч років, і риби в ній уже не плавали, а повзали по дну. Учителю, я спостерігав велике таїнство. На думку знову спали слова поета М. Волошина:
Наш пращур, что из охлажденных вод
Свой рыбий остов выволок на землю,
В себе унес весь древний Океан