— Тепер не час на жарти, тепер усе споважніло. Вони скажуть, що я загрожувала його репутації. Коли вони подивляться на нього, як вони повірять, що він справді здатний намагатися спокусити жінку?
— Маєш рацію, Кларо, — сказав я, — вони можуть тебе ув'язнити. Але подумай, Карел Гавлічек Боровський також був у тюрмі, а як далеко він пішов; ти напевно вчила про нього в школі.
— Не верзи, — сказала Клара. — Ти знаєш, що мої справи кепські. Мені доведеться з'явитись до дисциплінарного комітету, мені запишуть це в папери, і я ніколи не вирвуся з робітні. Все ж таки я б хотіла знати, як справа з тим моделюванням, яке ти обіцяв мені. А далі спати в цьому помешканні я вже не можу. Я буду завжди боятися, що вони прийдуть по мене. Сьогодні я вертаюся до Челаковіц.
Це була одна розмова.
А по полудні цього ж дня, після зборів катедри, я мав другу.
Керівник катедри, сивоголовий історик мистецтва і розумна людина, попросив мене зайти до його кабінету.
— Я думаю, ви знаєте, що ви не допомогли собі тією студією, що оце саме вийшла, — сказав він мені.
— Так, я знаю, — відповів я.
— Дехто з наших професорів думає, що це стосується до них, а ректор певний, що це був напад на його погляди.
— Що можна вдіяти в такому випадку? — спитав я.
— Нічого, — відповів професор, — але ваш трилітній період лекторства скінчився, і на цю посаду оголошено конкурс. Звичайно так буває, що комітет дає цю посаду тому, хто вже викладав у школі, але чи можете ви бути певні, що цю традицію збережуть у вашому випадку? Але не про це я хочу говорити. Досі про вас казали, що ви даєте лекції реґулярно, що вас люблять студенти і що ви їх дечого навчили. Але тепер ви не можете спертися навіть на це. Ректор повідомив мене, що в останні три місяці ви не давали лекцій взагалі. І без ніякого пояснення. Ну, цього самого досить для негайного звільнення.
Я пояснив професорові, що не пропустив ні однієї лекції, що все це було жартом, і розповів йому всю історію з паном Затурецьким і Кларою.
— Добре, я вірю вам, — сказав професор, — але яке це має значення, що я вам вірю? Сьогодні вся школа каже, що ви не давали лекцій і не робили нічого. Це вже обговорювалося на місцевому комітеті і вчора цю справу передано на розгляд ректорату.
— Але чому вони насамперед не поговорили про це зі мною?
— Про що вони мали б говорити з вами? Для них усе ясно. Тепер вони лише перевіряють усю вашу поведінку, намагаючись знайти зв'язок між вашим минулим і сучасним.
— Що лихе вони можуть знайти у моєму минулому? Ви знаєте самі, як я люблю свою роботу! Я ніколи не ухилявся від праці! Моє сумління чисте.
— Кожне людське життя має багато аспектів, — сказав професор. — Минуле кожного з нас можна так само легко подати як біографію улюбленого державного діяча і як біографію злочинця. Ось гляньте добре на самого себе. Ніхто не заперечує, що ви любите свою працю. Але що, коли це правило вам передусім за привід, щоб ухилятися від чого іншого? Вас не часто можна побачити на зборах, а коли ви й приходите, то переважно мовчите. Ніхто добре не знає, що ви справді думаєте. Я сам пригадую, як кілька разів, коли обговорювалися серйозні справи, ви зненацька пускали жарт, що створювало здивування. Правда, це здивування було, звичайно, негайно ж забуте, але сьогодні, витягнене з минулого, воно набуває особливого значення. Або пригадайте, як різні жінки приходили до вас до університету і як ви ховалися від них. Або недавня ваша стаття, про яку хто хоче, може твердити, що вона написана з підозрілих позицій. Все це, звичайно, відокремлені факти; але от гляньте на них у світлі сьогоднішнього закиду, і вони зразу з'єднуються в цілість важливого свідчення про ваш характер і настанову.
— Але що це за закид! Все пояснюється дуже легко! Факти зовсім прості і ясні!
— Факти означають мало в порівнянні з настановою. Заперечувати репутацію чи настанову — така ж марна справа, як сперечатися з вірною людиною про непорочне зачаття. Ви просто стали жертвою віри, товаришу асистенте.
— У тому, що ви кажете, є багато правди, — сказав я, — але якщо настанова, що запанувала проти мене, стала актом віри, я поборюватиму віру розумом. Я поясню кожному ті події, що сталися. Якщо люди є людьми, вони сміятимуться з цього.
— Як хочете. Але ви переконаєтеся, що або люди не є людьми, або що ви не знаєте, які є люди. Вони не сміятимуться. Якщо ви викладете перед ними все так, як воно сталося, виявиться, що ви не тільки не виконували своїх обов'язків, так як вони були зазначені в розкладі — тобто не робили того, що мали робити — але в додатку давали лекції таємно, тобто робили те, чого не мали робити. Виявиться, що ви образили людину, яка шукала вашої допомоги. Виявиться, що ваше приватне життя не в порядку, що ви мали незареєстровану дівчину, яка жила з вами, а це справить дуже погане враження на жінку — голову місцевкому. Справа розпливається, і хто знає, які ще постануть чутки. Які б вони не були, вони напевно будуть використані тими, кого дратують ваші погляди, але хто досі соромився виступати проти вас.
Я знав, що професор не намагався залякати або обманути мене. У цій справі, одначе, я вважав його трохи спантеличеним і не бажав піддаватися його скептицизмові. Справа з паном Затурецьким зачіпала мене за живе, але покищо не зламала мене. Чейже я осідлав цього коня, я не можу дозволити, щоб він вирвався з моїх рук і поніс мене, куди хоче. Я був готовий позмагатися з ним.
А кінь не уникав змагання. Коли я прийшов додому, в поштовій скриньці був виклик на збори житлового комітету. Я не мав сумніву, з якого приводу.
10
Я не помилився. Житловий комітет, який засідав у колишній крамниці, довкола довгого стола, прибрав понурого вигляду, коли я ввійшов. Сивуватий чоловік в окулярах і з похилим підборіддям показав мені на стілець. Я подякував, сів, і цей чоловік узяв слово. Він поінформував мене, що житловий комітет деякий час спостерігає мене і дуже добре знає, що я веду невпорядковане приватне життя; що це не справляє доброго враження на оточення; що мешканці будинку вже не раз скаржилися на мене, коли вони не могли спати через галас в моєму помешканні; що всього цього було досить для житлового комітету, щоб скласти певну думку про мене. А тепер, на додачу до всього, до них звернулася по допомогу товаришка Затурецька, дружина науковця. Шість місяців тому я повинен був написати рецензію на наукову працю її чоловіка, але я не зробив цього, хоча я добре знав, що доля згаданої праці залежить від моєї рецензії.