Дрозденко (суворо). Прошу припинити цю розмову! Поранений залишиться тут, і ви відповідаєте за його стан.
Виходцев виглядає з-за дверей. Любовицька. Це насильство!
Дрозденко. Це закон воєнного часу і обов'язок чесної людини. Майте сором, громадянко! В вас самої міг бути син такого віку на війні. Для радянської жінки кожен боєць мусить бути таким же дорогим, як і власний син.
Віра. Як син, як брат! Як тобі не соромно, мамо!
Орест (розбуджений гучною розмовою, поворухнувся). Мама;.. (Знову непритомніє.)
Івлєв (зворушений). Бідний молодий чоловік. І яке хороше обличчя...
Любовицька (нітрохи не збентежена). Прошу звільнити мене від вашої агітації, вона мені не потрібна, і я не хочу її слухати в моєму домі. Якщо ж хочете знати, то в мене дійсно є син, що б'ється на фронті. І я маю право на повагу, як страдниця-мати, і протестую проти порушення моїх святих прав.
Виходцев (з місця). "Но избави нас от лукавого".
Любовицька (з презирством). Стара зозуля! Я йду до себе. Нам тут нема чого робити. (Велично виходить.)
Івлєв. Але дозволь, дорога... (Проте слухняно йде за нею.)
Виходцев зникає.
^Дрозденко. І справді, що їй тут робити? (До Віри.) Здається, ви єдиний виняток в цій дивній родині. (Підходить і подає їй руку.) Медсестра?
Віра. Студентка медінституту. Працюю в госпіталі.
Дрозденко. Дуже радий. Тепер я можу спокійно залишити його у вас.
Віра. Будьте спокійні. Я зроблю все, що залежить від мене, Треба насамперед зміряти температуру. (Дістає термометр з свого чемоданчика.)
Раптом вертається Любовицька і починає шумно поратись в кімнаті, пересуває стільці і крісла, шукає і забирає речі.
Віра (стримуючись). Будь ласка, трохи тихше, мамо, ти розбудиш хворого.
Любовицька. Прошу не робити мені зауважень. Я ще, здається, в своєму домі і маю право робити, що хочу, не питаючись чийогось дозволу. (Скидає обценьки на підлогу.) Хто це понакладав тут мотлоху!
Віра (твердо). А я прошу тебе вийти. Тут лежить,хворий, і я, як лікар, відповідаю за його стан.
Дрозденко (суворо). Так. Потурбуйтесь не заважати.
Любовицька (*с палахну вили). Що таке? Може, на-г кажете ще вийти зовсім з квартири? Кажіть прямо, не вагайтесь, це не перше насильство, яке я сьогодні бачу. Зухвальство!
Дрозденко. Вас ніхто не чіпає, але потурбуйтесь не кричати. Тут хворий боєць.
Орест (поворухнувся, розкрив очі і підвівся на лікті). В чому справа...
Віра. Ось бачиш! Ти його збудила. (До Ореста.) Нічого, нічого, заспокойтесь, ляжте.
Любовицька (не вгамовуючись). Надзвичайно зворушливо! Проте я бачу, що цей громадянин цілком опритомнів і не потребує особливого догляду. Може, ви знайдете можливим відправити його в якесь інше місце, наприклад, в госпіталь? Я навіть згодна взяти на свій кошт витрати на це. (Бере зі столика торбинку і виймає гроші.) Сто, двісті карбованців, сподіваюся, що цього досить.
Віра (схоплюється, обурена). Мамо! Подумай, що ти говориш! Це ж ганьба, злочин!
О р е с т (зовсім опритомнів, спускає ноги з софи). Де це я? (Проводить рукою по лобі, озирається.) Хто ця жінка? (Дивиться на Любовицьку.) Така гарна... і така зла. Вона тут чогось гримала весь час.
Любовицька (обурена). Ось вам подяка за гостинність! (Виходить, грюкнувши дверима.)
Віра. Заспокойтесь, будь ласка. Ляжте.
Орест. А от у вас'чудове обличчя, і таке привітне, й ласкаве. (Встає і бачить Дрозденка.) Добрий вечір, майор. Може, хоч ви розкажете, як я сюди попав? (Озирається.)
Дрозденко. Ви були поранені.
Орест. А, так, пригадую. Це осколком на вулиці, після бою, коли я йшов додому.'
Дрозденко. Ви лежали непритомний біля парадного цього будинку.
Орест. Так... очевидно, зомлів.
Віра. Ви втратили багато крові. Та ще поблизу мозку.
О р е с т. Можливо. Я дуже поспішав. Хотів, знаєте, знайти один дім... Дім моєї матері. Ось тільки номерів у темряві не видно, знаю тільки, що на цій вулиці.
Дрозденко. Ну, це доведеться відкласти на завтра. А поки вам треба відпочити.
Віра. Так, так, обов'язково,— ви ще дуже знесилені. Лягайте, я наготовлю вам постіль.
О р е с т (усміхається). Ба ні, спасибі. Мені треба шукати. Виявляється, що моя мати тут, мати і сестра. Я б хотів, щоб вона була схожа на васу ця сестра.
Віра (зашарілась). Так... тобто ні... Спасибі.
Орест. А мати — ні. Мені не подобається ваша мати, пробачте. Ну, майор, ходім. Може, ви не відмовите мене провести? Знайшли, то вже піклуйтесь до кінця.
Дрозденко. Не хочете тут залишитись? А то б переночували.
Орест. Ні, бог з нею, з цією жінкою. (Озирається.) Яка чудова кімната... і яка обманлива. Саме про таку кімнату я мріяв колись, згадуючи дитячі літа, рояль, картини, килими... великі дзиґарі в футлярі. Тільки скляних дверей нема на веранду, та саду з трояндами і левкоями.
Віра (жваво). Як нема! Є і сад, і троянди, є й скляні двері на веранду. Тільки двері зараз завішені килимом, бачите (вказує) для світломаскування.
Орест. Так... (Зітхає.) Чужий дім.
Віра (не зрозумівши). Так, тепер він чужий. А колись, років 20 тому він був наш... тобто мами. Ще коли вона була замужем за знаменитим...
Входить І в л є в.
Орест (не слухає, спинившись перед тою самою картиною, про яку перед цим говорили). Яка краса! Яка чудова картина! І, напевно, теж давня... Тепер так не пишуть.
Віра. Ні, це мій отчим написав, художник Івлєв. , Орест. Чому ж тоді мені здається, що я вже бачив десь цю картину?.. І цю прекрасну дівчину? Це ж Псіхея... Людська душа, що шукає втрачене щастя.
Віра. Так, Псіхея. Це вчасно буває, коли дивишся на щось насправді прекрасне, що промовляє до серця.
Орест. Мабуть... Ну, то ходім, майоре, чад. Пошукаємо • якогось готелю. Бо так ми ніколи не скінчимо, і я почну думати, що справді жив тут колись. Прощайте, товаришко...
Віра. Віра.
Орест. Товаришко Віра. Спасибі.
Віра. Тільки не прощайте, а до побачення!
Орест. Так, до побачення. (Тягне їй руку.)
Шумно входить Любовицька.
Любовицька. Юліан Лаврентійович! Я лягаю спати. Віро! Чи буде нарешті цьому кінець!
Дрозденко (ніби не помічаючи). Ну, ходім, капітане. А де ваші речі? Здається, у вас був чемодан. А, ось де він. Дозвольте, вже я понесу.
Віра. Боже мій! Та він же весь пробитий! Наче кулями...