НІЧНА ТРИВОГА
Драма на 3 дії
ДІЙОВІ ОСОБИ
Євгенія Пряхіна. Орест Пряхін. Любовиць ка.
Івлєв Юліан Лаврентійович.
Лена (Гельця) У л ь ч и ц ь к а.
Віра, дочка Любовицької.
Дрозденко Ларіон Пилипович, майор. Виходцев Яків Захарович.
Діється в недалекому від фронту місті, влітку 1942 р. протягом однієї
ночі.
ДІЯ ПЕРША
Кімната в квартирі Пряхіної, гарно обставлена в простому й суворому стилі. Полиці з книжками, великий глобус, великі географічні карти всесвіту, декілька солідних цінних речей меморіального характеру. Праворуч на авансцені — рояль. Просто — вхідні двері.
І
Літній вечір. Лена сидить за роялем і грає "Місячну сонату" Бетховена х. Дзвінок. Входять Любовицька, її дочка Віра і Виходцев. Любо-вицька літня, але ще гарна жінка років 45, з гордою поставою, з нахилом до повноти, але експансивна і жвава, вдягнена ошатно. Віра — молода дівчина у військовому одязі. Виходцев — старий, з тонкими рисами розумного обличчя, вдягнений гарно, в чорному пальті, рукавичках, з красивою паличкою в золотій оправі. Увійшовши в кімнату, він ввічливо вітається і зараз же сідає. Розмовою керує Любовицька.
Любовицька. Добрий вечір. Скажіть, будь ласка, чи можу я бачити громадянку Пряхіну? Я маю до неї дуже важливу справу.
Лена (підводиться). Євгенії Йосипівни зараз немає дома. Вона, здається, в міськраді.
Любовицька. Це дуже прикро. Я мушу обов'язково її бачити. Обов'язково. Що ж робити? Пробачте, ви родичка мадам Пряхіної?
Лена. Ні, просто живу тимчасово у неї.
Любовицька. Це ви грали "Місячну сонату", коли ми входили? Ви чудово граєте, мадмуазель. Я можу судити, бо граю сама. Дозволите сісти? (Сідає.) Мені чомусь здається, що я'вас десь зустрічала.
Лена (сухо). Право, не знаю. Можливо.
Віра (що з жадливою увагою оглядала кімнату). Мамо, глянь, які дивні речі! Вінок і грамота від іспанської, республіки! Вона ж була тоді на фронті, в Іспанії 2! Золота медаль. Срібний келих від американських льотчиків! Який розкішний... Яків Захарович, ви чуєте.
Виходцев (з непорушним спокоєм). Надзвичайно цікаво.
Віра. Ат, що з.вами балакати. Для вас же не існує життя ближче одинадцятого століття.
Виходцев. А для кого воно тепер взагалі існує?
Віра (палко). Для всіх, хто живе і бореться. Ось як ця чудова жінка. Так, це життя! Подумати тільки! Знаменита льотчиця, що літала на полюс і в Америку, билася з фашистами в Іспанії, поранена, овіяна легендами і славою, дружина героя, що загинув за вітчизну. О, як я хочу її побачити!
Любовицька (спокійно). Для цього ми й прийшли сюди, моя доню.
Віра (з обуренням). Для цього! Не для цього ти прийшла сюди, мамо! Ти прийшла сюди сперечатись, сваритись, вимагати від неї те, на що не маєш жодного права.
Любовицька (вражена). Як не маю права! Чи ви чули? Яків Захарович, ви чуєте?
Виходцев. Ба ні. Коли при мені говорять про право, я згадую: "но избави нас от лукавого" 3.
Любовицька. Не маю права на сина, якого у мене відняли? Та чи є ще на світі більш святе, більш законне право!
Виходцев. "Но избави нас от'лукавого".
Любовицька (обурена, одвертається). Що з ним балакати. (До Лени.) Хіба ви нічого не знаєте? Моє прізвище Любовицька. Я перша дружина Пряхіна.
Лена (здивовано). Дружина Пряхіна? Чоловіка Євгенії Йосипівни? Що загинув так трагічно?
Любовицька. Так. Він не загинув би, коли б лишився зі мною. Це вона не зуміла його зберегти.
Віра. Так не можна казати! Пряхін загинув як герой, і для неї це тяжка втрата.
Любовицька. Для неї! А для мене,-в кого вона відняла і чоловіка, і сина! Так, вона відняла, забрала у мене Ореста ще 19 років тому, коли я розійшлася з Валентином. То невже ж я зречуся тепер цього права на рідного, любого сина!
Лена. Дозвольте... то чому ж ви не-вимагали вашого сина раніш? Протягом цих 19 років!
Віра. Ну, так! Це ж кожен спитає!
Любовицька. Не вимагала! 10 років я даремно судилася з нею по всіх інстанціях, але ця жінка зуміла міцно обплутати Пряхіна. Він був проти, де ж мені було тягатися з такими великими людьми. Звичайно, суд був— на їхньому боці. Ну, а потім... потім я вийшла заміж за Любовицького, жила за кордоном. А ось тепер повернулась. Тепер я-доведу моє право і зажадаю мого сина..
Виходцев. "Но избави нас от лукавого..."
Лена. Пробачте, але я все ж таки* не розумію — хіба можна вимагати дорослого сина. Це ж не дитина, в якої немає волі.
Віра. Ну, звичайно!
Любовицька. Що значить "вимагати"! Я хочу тільки правди, щоб він знав, хто його мати. Тоді він сам прийде до мене!
Лена. То він же на фронті... Син Євгенії Йосипівни.
Любовицька (гнівно). Я ж вам кажу, що Орест мій син, а не Євгенії! Вона і його обдурила, я знаю. З цим-то я і хочу боротись. Бо він і справді— вважає її за матір.
Лена. Так, наскільки мені відомо.
Віра (переконано). Та й як же інакше! Хіба він зречеться такої чудової матері, що виховувала й любила його 19 років, коли тебе не було і близько.
Любовицька (спалахнувши). Як ти смієш! • Віра. До того ж у-тебе є друга дитина — я.
Любовицька. Друга дитина! Можу подарувати їй таке щастячко!
Віра. О, якби справді!
Любовицька. Хоч і зараз. Дай тільки відвоювати Ореста. Я вже маю його адресу і написала йому на фронт, їй я теж написала. Нехай похвилюється трохи. Тепер він знатиме правду і, безумовно, зараз же приїде. Ще кілька днів, і я його побачу. (Підводиться.) Ну, очевидно, ми не дочекаємось її сьогодні. Вже пізно. (Дивиться у вікно.) І я боюся ходити вночі. Не дай бог знову нальот, як недавно. Який жах. Я б давно вже виїхала, якби не чекала Ореста. (Озирається.)
Лена. Ви бажаєте щось переказати Євгенії Йосипівні?
Любовицька. Одверто кажучи, ні. Я вже шкодую, що* не утрималась і прийшла. Але ж ви все одно розкажете їй про мій візит.
Лена (здвигнувши плечима). Зрозуміло, доведеться.
Любовицька. Такий вже в мене нетерплячий характер — і знаю, що псую собі, а не можу. О, хоч би вже скоріше. Коли б,ви знали, як я хвилююсь.. Він же там, в цьому проклятому пеклі, кожен день з ним може щось статись. Ось вам різниця між рідною матір'ю і чужою. Та невже ж би я відпустила від себе мого хлопчика, коли б він був зі мною! Тільки чужа могла це зробити так байдуже.