— Так, — сказав я, спантеличений і трохи присоромлений. — Але я думаю зовсім не про те.
— Знаю, Йозефе. А тепер давай більше не будемо говорити про це. Ніколи.
— Краузе прийде знову, — сказав я. — Або хтось інший.
Вона кивнула.
— Вони можуть вивідати, хто ти такий, і почнуть тебе переслідувати. Давай поїдемо далі на південь.
— До Італії ми не можемо поїхати. У гестапо надто тісні стосунки з поліцією Муссоліні.
— А хіба на півдні немає чогось іншого?
— Як то немає? Є Швейцарський Тессин. Локарно. Лугано.
У пообідній час ми вирушили в дорогу. Через п'ять годин ми вже сиділи на площі Аскони, віддалені від Цюриха не на п'ять годин їзди, а на всі п'ятдесят. Ландшафт там італійський, у містечку було повно туристів, і всі, здавалося, думали тільки про те, щоб купатися, смажитись на сонці і за короткий час якомога більше взяти від життя…
Якийсь незвичайний настрій панував у Європі в ті місяці. Ви пам'ятаєте? — звернувся до мене Шварц.
— Так, — відповів я. — Люди ніби ждали якогось чуда. Другого Мюнхена. А потім третього. І так без кінця.
— То були сутінки між двома почуттями — надією і розпачем. Час ніби затамував подих. Здавалось, ніщо інше вже не кине тіні в ту прозору примару страшної загрози. Так, ніби в світлому небі поряд із сонцем застигла велетенська віща комета, як бувало в середньовічні часи. Все стало хистким. І все здавалося можливим.
— І ви поїхали до Франції? — спитав я.
Шварц кивнув.
— Ви вгадали. Все інше було тимчасовими зупинками. А Франція являла собою неспокійну батьківщину для людей без батьківщини. Всі шляхи завжди вели туди. Десь через тиждень Гелен одержала листа від пана Краузе. Їй пропонувалось негайно прибути до консульства в Цюриху або в Лугано. Мовляв, у важливій справі.
Ми мусили тікати і звідти. Швейцарія — надто мала і добре упоряджена країна. Де б ми там не зупинились, нас всюди могли знайти. І мене з моїм фальшивим паспортом могли в перший-ліпший день перевірити й вислати.
Ми поїхали до Лугано, але не в німецьке консульство, а у французьке — по візу. Я передбачав деякі труднощі, однак усе вийшло гладко. Ми добули туристські візи на один рік. А я розраховував щонайбільше на три місяці.
— Коли ми виїдемо? — спитав я Гелен.
— Завтра.
Ми вечеряли в останній раз у садку. Alberto de la Posta в Ронко — селі, яке, наче ластівчине гніздо, приліпилося на високій горі над озером. Між деревами блимали захищені скляними ковпаками свічки, по кам'яних загорожах лазили коти, а знизу, з-за саду, линули пахощі троянди і дикого жасмину. Озеро з його острівцями, на яких у часи стародавнього Риму нібито стояв храм Венери, завмерло, гори на тлі світлого неба стояли в кобальтовій блакиті, а ми сиділи і їли спагетті та пікатта, запиваючи місцевим вином "нострано". Нас охопило майже нестерпне відчуття чарівності вечора і глибокий сум.
— Як жаль, що ми змушені їхати звідси, — мовила Гелен. — Я б охоче лишилась тут на все літо.
— Тобі ще не раз доведеться так говорити.
— А що є кращого, ніж казати так? Мені надто часто доводилось говорити протилежне.
— Що саме?
— Шкода, що я змушена лишатись тут.
Я взяв Гелен за руку. Личко її було темно-коричневе від загару — для цього досить було побути під тим сонцем два дні, — і тому здавалось, ніби в неї посвітлішали очі.
— Я так люблю тебе… — мовив я. — Я люблю тебе і це літо, яке нам не затримати, і цей краєвид, і наше прощання з ним, і — вперше у житті — люблю себе самого, бо я —-твоє дзеркало, я відображаю тебе і тому маю тебе двічі. Будь благословен цей вечір і ця година!
— Будь благословенно все! Давай вип'ємо за це. Благословен будь і ти, що нарешті хоч раз наважився сказати таке, від чого раніше почервонів би.
— Я і тепер червонію, — відповів я. — Але тільки в душі, і вже не соромлюсь. Дай мені час. Я повинен трохи звикнути. Навіть лялечка хруща мусить звикнути до зміни, коли після життя в темряві виходить на світло і раптом помічає, що в неї виросли крильця. Які тут щасливі люди! А як пахне дикий жасмин! Офіціантка сказала, що тут цього жасмину цілі гаї.
Ми допили вино і вузенькими провулками вийшли на високогірну дорогу, що вела до Аскони. Над дорогою простяглося кладовище Ронко, всіяне квітами та хрестами. Південь — великий спокусник, він вимітає геть думки і робить королевою фантазію. А фантазії легше заволодіти людиною серед пальм і олеандрів, ніж серед армійських чобіт і казарм. Над нами мерехтливим знаменом простерлося небо, на якому спалахували все нові й нові зірки, — наче прапор якоїсь космічної Америки, яка щохвилини поширювала свої межі. Центральна площа Аскони сяяла вогнями кафе, що, відбиваючись, мерехтіли аж ген на озері, і свіжий вітерець повівав з гірських долин.
Ми підійшли до будинку, в якому зняли квартиру. Він стояв біля самого озера. Там було дві спальні, і це, здавалося, задовольняло вимоги моралі.
— Скільки нам з тобою ще лишилося жити? — спитала Гелен.
— Якщо житимем обачно, то вистачить на рік, а то й на півтора.
— А якщо необачно?
— Тільки на це літо.
— Давай будемо жити необачно, — запропонувала вона.
— Одне літо — це тільки короткий відтинок життя.
— Он воно як, —-несподівано палко заперечила вона, — літо коротке і життя коротке! Але що ж робить його коротким? Усвідомлення того, що воно коротке. Хіба коти, які бродять по дворах, знають, що життя коротке? А пташка знає? Або — метелик? Вони вважають, що воно вічне. Ніхто їм не сказав про це! А навіщо нам сказали?
— На це можна дати багато відповідей.
— Дай хоч одну!
Ми стояли в темній кімнаті. Двері й вікна були відчинені.
— Одна з них та, що життя стало б нестерпним, коли б тривало вічно.
— Ти гадаєш, воно б стало нудним, так? Як життя богів? Це невірно. Дай іншу відповідь.
— У житті буває більше нещастя, ніж щастя. От милосердя і полягає в тому, щоб не дати нещастю тривати вічно.
Гелен хвилинку помовчала.
— Все це неправда, — сказала вона трохи згодом. — Ми так говоримо тільки тому, що знаємо: ми не вічні і нічого втримати не можемо; ніякого милосердя тут немає. Ми його тільки вигадуємо. Для того вигадуємо, щоб мати якусь надію.
— А хіба ми, всупереч усьому, не віримо в це? — спитав я.