— Ви повинні відкрити його, — озвався другий чиновник.
Я встав з-за столу.
— Затримайте для мене це місце, — звернувся я до офіціанта.
— Обов'язково! Адже пан заплатив наперед.
Перший чиновник поглянув на мене.
— Ви заплатили наперед?
— Так. Інакше я не міг би пообідати. За кордоном треба платити іноземною валютою. А в мене її немає.
Чиновник розсміявся.
— Непогана ідея! — сказав він. — Дивно, що це мало кому спадає на думку. Ідіть у своє купе. Мені ще треба перевірити цей вагон.
— А мій паспорт?
— Не турбуйтесь, Ми знайдемо вас.
Я пішов у свій вагон. Мій супутник сидів, як на мурашнику. Обливаючись потом, він мокрою хусткою витирав руки й обличчя. Я подивився на вокзал і розчинив вікно. Якщо мене затримають, вискакувати з вагона не мало ніякого сенсу — однак не втечеш; але відчинене вікно все ж трохи заспокоїло мене.
Другий чиновник несподівано з'явився у дверях.
— Ваш багаж!
Я зняв з полиці чемодан і відкрив його. Чиновник поглянув на мої речі, потім почав оглядати чемодани мого сусіди.
— Все в порядку, — мовив він, приклавши руку до кашкета.
— Мій паспорт, — нагадав я.
— Він у мого колеги.
За хвилину ввійшов його колега. Вже не той, що взяв у мене паспорт, а сухорлявий нацист у мундирі, в окулярах і в чоботях з високими халявами.
Шварц посміхнувся.
— Як все-таки німці люблять чоботи! — промовив він.
— Вони ніяк не можуть обійтися без чобіт, —-докинув я. — їм так часто доводиться брести в нечистотах…
Шварц випив свою чарку вина. Всю ніч він пив дуже мало. Я поглянув на годинник: було вже пів на четверту. Шварц помітив мій погляд.
— Вам недовго лишилося слухати, — мовив він. — У вас вистачить часу і на пароплав, і на все інше. Дні, про які я маю зараз розповісти, були днями щастя. А про щастя багато не розповідають.
— Ну, і чим усе скінчилось? — поцікавився я.
— Нацист уже прочитав листа Гелен. Він повернув мені паспорт і спитав, чи є у мене знайомі в Швейцарії. Я кивнув.
— Хто?
— Пани Аммер і Ротенберг.
То були прізвища двох нацистів, які працювали у Швейцарії. Їх знали й ненавиділи всі емігранти, що жили у Швейцарії.
— А крім них, є ще хто-небудь?
— Ну, звичайно, наші люди в Берні. Я гадаю, нема потреби називати їх усіх.
Нацист салютнув мені:
— Бажаю успіхів! Хайль Гітлер!
Моєму попутнику, однак, не пощастило.
Його змусили показати всі документи й піддали перехресному допиту. Він потів і заїкався. Я не міг витримати тієї сцени і запитав:
— Мені можна повернутися до вагон-ресторану?
— Безумовно! — відповів нацист. — Приємного апетиту!
Коли я зайшов у вагон-ресторан, там уже було повно людей. Мій стіл окупувала ціла зграя американців.
— А як же моє місце? — спитав я у кельнера.
Той знизав плечима.
— Я не міг тримати його вільним. Що поробиш з цими американцями? Вони зовсім не розуміють по-німецьки і сідають, куди їм заманеться! Сідайте он туди. Хіба це не однаково, яке місце? Я вже й ваше вино переніс туди.
Я не знав, що робити. Якась весела сімейка захопила всі чотири місця біля мого столу. Там, де лежали гроші, сиділа гарненька дівчина років шістнадцяти з фотоапаратом. Я міг би спробувати відвоювати своє місце, але це привернуло б зайву увагу. А ми ще були на німецькій землі.
Поки я так стояв у нерішучості, кельнер сказав:
— А чому б панові не сісти поки що тут, а потім, коли той стіл звільниться, не перейти на своє місце? Американці їдять швидко — проковтнули сендвічі та апельсиновий сік, і готові. А тоді я можу подати панові справжній обід.
— Гаразд.
Я сів так, щоб можна було спостерігати за своїми грішми. Дивні метаморфози відбуваються з нами: кілька хвилин тому я ладен був позбутися всіх грошей, аби лише проскочити, — а тепер сидів і думав, що треба якось забрати їх у Швейцарії, навіть коли б довелося атакувати американську сімейку. Невдовзі я побачив у вікно, як повели того маленького пітного чоловічка, і відчув глибоке підсвідоме задоволення від того, що повели не мене, а водночас і лицемірну жалість, яка є ніщо інше, як спроба підкупити долю дешевим співчуттям. Я здавався собі огидною потворою, а проте не міг і не хотів стати кращим. Спершу я думав тільки про порятунок, а тепер уже хотів повернути і свої гроші. То були не просто гроші — в них була безпека, Гелен, кілька місяців нашого майбутнього… та водночас то були і просто гроші, в них були мої шкурні інтереси, моє егоїстичне щастя. Ми вже не можемо переробити в собі цієї риси…
— Пане Шварц, — перебив я його, — а як ви повернули свої гроші?
— Ви праві, — спохватився він. — Адже я ще не скінчив цієї безглуздої історії… Швейцарські митні чиновники ввійшли до вагон-ресторану, а в американської родини була не тільки ручна поклажа, а й чемодани в багажному вагоні. Їм довелося вийти. Діти пішли за дорослими. Вони вже пообідали, їхній стіл прибрали. Я перейшов на своє колишнє місце, поклав руку на скатерку й намацав невеличкий горбочок.
— Уже відбули митні формальності? — звернувся до мене кельнер, ставлячи на стіл мою пляшку з вином.
— Звичайно, — відповів я. — Принесіть мені ростбіф. Ми вже у Швейцарії?
— Ще ні, — пояснив він. — От як рушимо, тоді вже будемо у Швейцарії.
Він пішов, а я з нетерпінням чекав, коли нарешті рушить поїзд. Мене раптом охопило те шалене нетерпіння, яке, певно, знайоме і вам. Я дивився у вікно на перон; там якийсь карлик у смокінгу й надто коротких штанцях намагався будь-що розпродати гумпольдкірхське вино,шоколад та ще якусь поживу, що лежала у нікельованому візочку. Потім я побачив чоловіка з мого купе. Він уже був сам і мчав до поїзда.
— А ви добре п'єте, — почувся поряд голос кельнера.
— Що?
— Я хотів сказати, пан п'ють вино так, ніби хочуть загасити пожежу.
Я поглянув на пляшку. Вона була майже порожня. Я навіть не помітив, як випив усе вино. В ту мить під вагон-рестораном загриміли колеса. Пляшка похитнулась і впала. Я підхопив її на льоту. Поїзд набирав швидкість.
— Принесіть мені ще одну, — сказав я. Кельнер зник.
Я вийняв гроші з-під скатерки і сховав до кишені. Невдовзі повернулись американці. Вони сіли до того столу, де я сидів раніше, і замовили каву. Дівчина заходилась фотографувати новий краєвид. Я цілком схвалював її вчинок — то був найкращий у світі краєвид. Підійшов кельнер з пляшкою вина.