— Я поїду з тобою, — пошепки сказала Гелен.
— Що-о? Що ти верзеш?
— А чому б і ні?
Вона зупинила машину. Тиша накрила нас, наче беззвучним ударом; потім стало чути шерехи ночі.
— Чому ні? — несподівано різко і схвильовано запитала Гелен. — Ти хочеш знову кинути мене?
Обличчя її, освітлене голубим сяйвом від щитка, було таке ж бліде, як у тих офіцерів, — так, наче і на ній лежала печать смерті, що вже підкрадалась у ту червневу ніч. І в ту мить я нарешті збагнув, чого я найбільше весь час боявся: між нами могла вибухнути війна; і тоді, коли вона відбушує, ми вже не знайдем одне одного, бо сподіватися цього не можуть навіть найбільші оптимісти.
— Якщо ти приїхав не для того, щоб забрати мене, то твій приїзд взагалі злочин! Хіба ти цього не розумієш? — сказала Гелен, тремтячи від гніву.
— Це так, — відповів я.
— Чого ж ти тоді ухиляєшся?
— Я не ухиляюсь, але ти не знаєш, що це означає.
— А ти так добре знаєш? Чого ж ти тоді приїхав? Не викручуйся! Щоб іще раз попрощатися зі мною?
— Ні.
— Чого ж тоді? Щоб лишитись тут і покінчити самогубством?
Я похитав головою. Мені стало ясно, що може бути лише одна відповідь, яку Гелен зрозуміє і яку я тепер маю право дати, — нехай навіть вона і не справдиться. Я змушений був дати цю відповідь!
— Щоб тебе забрати з собою, — сказав я. — Хіба ти цього й досі не зрозуміла?
Її личко враз змінилось. Гнів наче хто рукою зняв. Воно стало прекрасним.
— Я зрозуміла, — прошепотіла вона, — А ти мусив сам сказати мені про це. Хіба ти не розумієш цього?
Я помовчав, набираючись духу.
— Гелен, я сто разів збирався тобі сказати про це, і хотів би говорити щохвилини, і кажу особливо тоді, коли змушений доводити, що це неможливо.
— Це не неможливо. У мене є паспорт.
Якусь мить я мовчав. Це слово вразило, як блискавка в спантеличених хмарах мого вагання.
— У тебе є паспорт? — повторив я. — Закордонний?
Гелен відкрила сумочку і вийняла свій паспорт. Вона не просто мала його взагалі, але й мала при собі. Я дивився на нього, як дивляться на святиню. Та дійсний паспорт був нічим іншим, як святинею. Він втілював у собі і декларацію права і самі права.
— Відколи він у тебе? — спитав я.
— Уже два роки, — відповіла вона. — Він дійсний ще три роки. Я вже тричі скористалася з нього. Одного разу їздила до Австрії, коли та ще була незалежна. А потім двічі — до Швейцарії.
Я перегортав сторінки книжечки. Мені треба було зібратися з думками. Несподівана дійсність приголомшила мене. Справжній закордонний паспорт шелестів у мене в руках. Що Гелен могла покинути Німеччину, вже не здавалось виключеним. Досі я вважав це можливим лише в тому разі, якщо вона втече й нелегально перейде кордон.
— Все просто, правда ж? — сказала Гелен, дивлячись мені в очі.
Я кивнув.
— Ти можеш сісти в поїзд і поїхати, — зробив я висновок, гідний ідіота, і знову глянув на паспорт. Раніше мені таке не спадало й на думку. — Але в тебе немає французької візи.
— Я можу поїхати в Цюрих і взяти там французьку візу. До Швейцарії мені віза не потрібна.
— Це правда. — Я не міг відірвати від неї погляду. — А твоя родина? — спитав я. — Вони тебе відпустять?
— Я їх питати не буду. І нічого не скажу про це. Тільки скажу, що мені треба з'їздити в Цюрих до лікаря. Я вже так їздила туди.
— А хіба ти хвора?
— Звичайно, ні, — відповіла Гелен. — Просто обдурила їх, щоб одержати паспорт. Щоб якось вирватися звідси. Мало не задихнулась тут.
Я пригадав запитання Ґеорґа, чи була вона в лікаря.
— Так ти не хвора? — знову спитав я.
— Дурниці. Але моя рідня вважає, що я хвора. Я сама переконала їх у цьому, щоб вони дали мені спокій. І щоб мати можливість виїздити за кордон. Мартенс допоміг мені в цьому. Не так-то легко було довести німецьким патріотам, що у Швейцарії можуть виявитись кращі фахівці, ніж наші берлінські світила.
Раптом Гелен засміялась.
— Чого ти скорчив таку трагічну міну?! Адже йдеться не про життя і смерть :— це ж не якась небезпечна втеча в нічному турмані. Просто я завтра виїду на кілька днів у Цюрих, до лікаря на огляд, як уже їздила раніше, а там, можливо, зустріну тебе, якщо й ти там будеш. Правда, це звучить краще?
— Так, — мовив я. — Але давай будемо їхати далі. Мій стан нагадує мені стан людини, яку по черзі занурюють на мить то в окріп, то в крижану воду, а вона ніяк не може відчути різниці між ними. Чому я досі не подумав про це? Нараз усе стало таким простим, що мені стало страшно: чи не вискочить зараз із лісу ціла бригада есесівців?
— Все здається легким, коли дійдеш до розпачу, любий мій, — лагідно сказала Гелен. — Якась дивна компенсація. Чи воно завжди так?
— Будемо сподіватись, що нам ніколи не доведеться думати про це.
Наша машина вискочила з курної польової дороги на шосе.
— Я навіть готова завжди так жити, — мовила Гелен без жодної тіні розпачу.
Гелен пішла зі мною до готелю. І як несподівано швидко зорієнтувалась вона у моєму становищі!
— Я зайду з тобою до вестибюля, — заявила вона. — Сам чоловік завжди викликає до себе більшу підозру, ніж чоловік з жінкою.
— Ти здібна учениця, — зауважив я.
Гелен похитала головою.
— Цього я навчилася ще до твого приїзду. В роки епідемії доносів. Національне піднесення нагадує камінь, який підіймають з землі, — піднімеш, а з-під нього виповзає всяка нечисть. І щоб прикрити свою підлість, нечисть вдається до гучних слів.
Службовець готелю дав мені ключ, і я попрямував до своєї кімнати. Гелен лишилась чекати мене внизу.
Чемодан мій стояв за дверима на підставці. Я оглянув нічим не примітну кімнату. Така ж, як і багато інших, у яких я зупинявся досі. Я спробував відтворити в пам'яті, як пробирався сюди. Але образи розпливались. Я вже не міг пригадати себе, коли стояв на березі чи виглядав, на річку з-за кущів, — пригадав тільки, як плив на дошці.
Поставивши свій домашній чемодан поряд з купленим раніше, я повернувся униз до Гелен.
— Скільки часу ти можеш побути тут? — спитав я.
— Сьогодні вночі я повинна повернути машину.
Я дивився на Гелен. Вона раптом стала такою бажаною, що на якусь мить мені наче одібрало мову. Я розгублено дивився на коричневі і зелені крісла у вестибюлі, на ложу портьє, на яскраво освітлений стіл з численними поличками для листів у глибині ложі і зрозумів, що повести Гелен до своєї кімнати неможливо.