Гелен проминула кам'яні чаші зі свяченою водою в широкому порталі і зразу ж повернула ліворуч. Уздовж собору йшла широка, вимощена кам'яними плитами доріжка, відгороджена од великої соборної площі чавунними ланцюгами, що тяглися від одного кам'яного стовпа до другого. Вона перескочила через ланцюги, ступила декілька кроків у темряву, зупинилась і повернулась обличчям до мене.
Що я відчував у ту мить, пояснити не можу. Якщо я скажу, що мені здавалось, ніби поперед мене йде все моє життя, ніби воно втікає від мене, а потім раптом обертається до мене обличчям, — це знов таки будуть банальні слова; а втім, це було і так і не так. Я відчував щось подібне, але це ще не все, що я тоді відчував. Я підходив до Гелен, до її темної стрункої постаті, до блідого личка, до її очей і вуст, лишивши позаду все, що було в минулому. Той час, коли ми не жили вкупі, не канув у забуття; він лишився, але як щось таке, про що десь читав, а не сам пережив.
— Звідки ти приїхав? — запитала Гелен майже вороже, перш ніж я підійшов до неї.
— Із Франції.
— Тёбе впустили сюди?
— Ні. Я таємно перейшов кордон.
Гелен питала майже про те ж саме, що й Мартенс.
— Навіщо? спитала вона.
— Щоб побачити тебе.
— Тобі не слід було їхати сюди.
— Я знаю. Я сам собі це твердив щодня.
— Чого ж ти тоді приїхав?
— Коли б я це знав, то не був би тут.
Поцілувати Гелен я не наважився. Вона стояла перед самими моїми очима, але така заціпеніла, наче могла розбитись, якщо до неї доторкнешся. Я не знав, що вона думала, але бачив її знову, вона жила, і тепер я міг піти геть або ж чекати, що буде далі.
— І ти не знаєш? — спитала вона.
— Завтра знатиму. Або через тиждень. Або ще пізніше.
Я поглянув їй в обличчя. Що було знати? Знання тут — це клубочок піни, що танцює на хвилі. Найменший вітер може його здути; а хвиля лишиться.
— Ти приїхав, — мовила вона, і її личко втратило жорсткий вираз, стало лагідним, вона підступила ще ближче до мене. Я тримав її за руки, а вона притиснула свої долоні мені до грудей, ніби ще хотіла відштовхнути мене. У мене було таке відчуття, наче ми вже давно стоїмо отак віч-на-віч, самотні, у темряві на вітряній соборній площі, відгороджені від неї скляною стіною, з-за якої глухо долинає вуличний шум. Ліворуч, за якихось сотню кроків од нас, стояв, замикаючи площу з протилежного боку, яскраво освітлений міський театр з майже білими сходами, і я пригадую, що трохи здивувався, чому там ще дають вистави, а не влаштували казарми чи в'язниці.
Гурт людей пройшов мимо нас. Хтось зареготав, і кілька чоловік оглянулось у наш бік.
— Ходімо, — прошепотіла Гелен. — Нам тут не можна стояти.
— Куди ж нам піти?
— До твоєї квартири.
Я гадав, що не розчув її слів, і тому перепитав:
— Куди?
— До твоєї квартири. Куди ж іще.
— Мене можуть впізнати на сходах! Хіба не ті ж самі сусіди живуть у нашому домі?
— Ніхто тебе не побачить.
—-А служниця?
— Я відішлю її на весь вечір.
— А завтра вранці?
Гелен поглянула мені в очі.
— Ти приїхав з далеких країв для того, щоб про все це спитати в мене?
— Я приїхав не для того, щоб мене тут схопили, а тебе, Гелен, посадили в концтабір.
Вона раптом посміхнулась і сказала:
— А ти не змінився, Йозеф. І як ти тільки наважився приїхати сюди?
— Я й сам не знаю, — відповів я і мимоволі теж посміхнувся. Згадка про те, що раніше вона часом гнівно, а часом у розпачі дорікала мені за мою надмірну розсудливість, враз ніби змела всю небезпеку. — Але я тут, — додав я.
Вона похитала головою, і я помітив сльози в її очах.
— Ще не зовсім, — заперечила вона. — Не зовсім! А тепер ходімо, а то ще справді арештують нас, бо все виглядає так, ніби я влаштувала тобі сцену.
Ми пішли через площу.
— Але ж я не можу так одразу піти з тобою додому, — сказав я. — Ти все ж таки повинна спершу відіслати свою служницю! Я зняв собі кімнату в Мюнстері в одному готелі. Там мене не знають. Я мав. намір там жити.
Гелен зупинилась.
— Який час?
— Ще не знаю, — відповів я. — Я думав лише про те, що хочу побачити тебе і потім мушу якось повернутись назад.
— За кордон?
— А куди ж іще, Гелен? — спитав я.
Вона схилила голову й пішла далі. Я подумав тоді, що повинен відчувати себе дуже щасливим, але чомусь не відчував цього повністю. Тепер я певен, що тоді був щасливий.
— Мені треба ще подзвонити Мартенсу, — сказав я Гелен.
— Ти можеш це зробити і з твоєї квартири, — відповіла вона.
Мене чомусь прикро вражало кожен раз, коли Гелен казала "твоя квартира". Вона повторяла це навмисне. А навіщо — я не знав.
— Я обіцяв Мартенсу подзвонити через годину, — наполягав я. — Година вже минула. Якщо я не подзвоню, він думатиме, ніби зі мною щось трапилось. І може вчинити щось необачне.
— Він знає, що я пішла забрати тебе з собою.
Я глянув на годинник. Було на чверть години пізніше, ніж я мав подзвонити.
— Я можу це зробити в найближчій пивничці, — сказав я. — Для цього потрібна одна лиш хвилина.
— Боже мій, Йозефе! — гнівно сказала Гелен. — Ти дійсно не змінився. Став іще педантичнішим.
— Це зовсім не педантизм, — заперечив я. Це йде від досвіду. Я надто часто бачив, скільки нещастя трапляється, коли недооцінюють дрібниці. І надто добре знаю, що значить чекати, коли людину всюди підстерігає небезпека. — Я взяв дружину за руку. — Без такого роду педантизму, Гелен, мене б уже не було на цім світі.
Вона міцно стиснула мою руку і сказала пошепки:
— Я знаю. Хіба ти не бачиш, як я боюсь, що з тобою що-небудь скоїться, якщо я лишу тебе самого хоч на хвилинку?
Я відчув, як мене заливає хвиля тепла.
— Все буде гаразд, Гелен. І в це теж можна вірити. З усією педантичністю.
Вона посміхнулась і підвела своє бліде личко.
— Іди дзвони. Але не з пивнички. Он по тім боці стоїть телефонна будка. Там безпечніше.
Я зайшов до скляної кабіни. Гелен лишилась на вулиці. Я подзвонив Мартенсу. Його номер був зайнятий. Я почекав хвилинку, потім Подзвонив ще раз. Монета з брязкотом випала; номер і досі був зайнятий. Я почав хвилюватись. Крізь скло мені видно було, як Гелен насторожено ходить на вулиці туди й сюди. Я подав їй знак, але вона не дивилась на мене. Вона стежила за вулицею, трохи витягши шию, наче в дозорі, але намагалась нічим не привернути до себе уваги, охоронець і ангел-хранитель водночас, у чорному, добре припасованому до її постаті костюмі — я тільки тепер це помітив. Чекаючи в кабіні, я побачив також, що губи її підведені помадою. В жовтавому світлі вони здавалися майже чорними. Мені спало на думку, що губна помада і всяка косметика в новій Німеччині вважались небажаними.