"Треба було укласти шлюбну угоду за європейським звичаєм; але не все ще втрачено. Вісім років я змарнував, намагаючись навчити багатіїв азів людської порядності, але я ще можу постояти за себе. Я маю в руках ще багато козирів".
Він гуляв між рудих трояндових кущів і запашних вологих острівців папороті. Як на жовтень, погода стояла тепла, але йому не було душно в грубій твідовій куртці, застебнутій під коміром на гумову петельку. Від чорного обрису дерева відокремилась якась постать, і він здогадався, що це та дівчина, яку він бачив у вестибюлі, коли йшов на прогулянку. Він був закоханий тепер у всіх гарненьких жінок, яких зустрічав, у їхні обриси, що темніють удалині, в їхні тіні на стінах.
Дівчина стояла спиною до нього, милуючись розливом міських вогнів. Він черкнув сірником, сподіваючись, що вона озирнеться, але вона й не ворухнулася.
Що це, заохочення? Чи, навпаки, цілковита байдужість? Він давно відійшов від того світу, де люди мають прості бажання і просто їх задовольняють, і це робило його невпевненим і нерішучим. Може, завсідники тихих курортів мають особливий код, за яким швидко знаходять одне одного?
А що, як наступний хід має зробити він сам? Дитина, зустрівши іншу, незнайому дитину, всміхається до неї й каже: "Пограймося разом!"
Він підійшов ближче, тінь хитнулася вбік. Певне, зараз він дістане відкоша, як баламутний комівояжер з почутого колись анекдота. Серце гучно калатало в грудях: ще мить — і він торкнеться не вивченого, не дослідженого, не проаналізованого, того, що не піддається поясненню. Раптом він повернув назад, і дівчина зразу ж ворухнулася, порушивши візерунок чорного листя, частиною якого була, обійшла лаву і неквапною, але рішучою ходою пішла до готелю.
Наступного ранку Дік з двома альпіністами й провідником піднявся в гори. Приємно було, коли найвищі пасовиська залишилися внизу й навздогін їм долинав тільки дзенькіт дзвоників. Дік тішився наперед ночівлею в гірській хатині на Бірккаршпітце, йому подобалася власна втома і владний тон провідника, і він радів з того, що тут його ніхто не знає. Але опівдні погода зіпсувалася: сипнув град, у горах загуркотів грім. Дік та один альпініст хотіли йти далі, але провідник рішуче відмовився. Довелося, зціпивши зуби, повертатися назад, до Інсбрука, з тим щоб уранці спробувати ще раз.
Після обіду й пляшки терпкого місцевого вина, випитої у порожньому ресторані, Дік відчув раптом дивний неспокій; причину його він зрозумів тільки тоді, коли згадав учорашню зустріч у саду. Перед вечерею він знову побачив ту дівчину у вестибюлі й у погляді її прочитав згоду, але з гіркотою подумав: "Навіщо? Свого часу я міг би мати скільки завгодно гарненьких жінок, але навіщо починати все тепер, коли від колишніх жадань лишилася тільки бліда тінь? Навіщо?"
Уява несла його далі, але давній аскетизм і теперішній брак досвіду перемогли: "Господи, та на Рів’єрі я хоч завтра міг би переспати з Джейніс Карікаменто чи з дочкою старого Уїлберхейзі. Тільки чи варто опоганювати пам’ять тих років такими дешевими перемогами?"
Але почуття неспокою не минало, і він пішов з веранди до себе нагору, щоб ніщо не заважало думати. Самота, фізична й душевна, народжує тугу, а туга ще більше посилює самоту.
Заглиблений у свої думки, він походжав по кімнаті, час від часу нахиляючись, щоб поправити спортивний одяг, що сохнув на ледь теплих радіаторах. На очі йому знов потрапила телеграма Ніколь — вона щодня телеграфувала йому, хоч де б він був. Телеграма надійшла ще перед вечерею, але Дік не мав бажання читати її — може, знову-таки через те, що було вчора. В конверті лежала каблограма з Буффало, переслана через Цюріх:
ВАШ БАТЬКО ПОМЕР БЕЗБОЛІСНО СЬОГОДНІ ВВЕЧЕРІ
ХОЛМС
Він аж здригнувся, мов від удару, що змушує напружити всі сили, і тоді біль зібрався клубком і підступив до горла.
Він перечитав звістку ще раз. Потім сів на ліжко, важко дихаючи, втупивши невидющі очі кудись у простір; ним іще володіла одвічна, егоїстична думка дитини, що втратила батька чи матір: "Що ж тепер буде зі мною? Як житиму далі без того, хто завжди мене захищав і підтримував?"
Коли це атавістичне почуття минуло, він знов закружляв по кімнаті, час від часу зупиняючись, щоб зазирнути в телеграму. Холмс вважався батьковим заступником, але вже років десять був фактичним настоятелем церкви. Чому батько помер? Від старості — йому було сімдесят п’ять. Він прожив довге життя.
Дік з гіркотою подумав, що батько помер зовсім самотнім, переживши й дружину, і всіх своїх братів та сестер; залишились якісь родичі у Віргінії, але вони були надто бідні й не змогли приїхати на північ, от і довелося Холмсові підписати телеграму своїм ім’ям. Дік любив батька — він і досі часто міркував, що сказав би чи зробив на його місці батько. Народився Дік після того, як дві його сестри померли, ще малими. Батько, побоюючись, що мати може розпестити єдину дитину, став його напутником. І хоч сили в нього лишалося вже небагато, він досяг свого.
Влітку батько з сином іноді ходили до центру міста чистити черевики — Дік у накрохмаленому матроському костюмчику, а батько в своєму гарно скроєному пасторському вбранні. Дік був вродливий хлопчик, і батько пишався ним. Він переповідав синові все, що сам знав про життя — здебільшого прості й непохитні істини, правила та манери, доступні в межах священицького досвіду. "Пригадую, невдовзі після висвячення мені довелося в чужому місті зайти до незнайомого дому. У вітальні повнісінько людей, а я не знаю, хто ж тут господиня. До мене підходять якісь знайомі, але я їх не питаю, а простую через усю кімнату до сивої дами, що сидить біля вікна, і відрекомендовуюсь їй. Я не помилився — і після того у мене в тому місті завелося багато друзів".
Батько все робив від щирого серця — він завжди знав собі справжню ціну й на все життя зберіг успадковану від двох удів гордість і тверду віру в те, що немає більших чеснот, ніж чесність, щирість, чемність і мужність.
Він твердо вирішив, що скромна спадщина, яка лишилася після дружини, цілком належить синові, і відколи Дік став студентом, регулярно, чотири рази на рік, надсилав йому чек на всю суму дивідендів. Батько був одним із тих, про кого в нашу позолочену добу кажуть із самовдоволеною зверхністю: "Людина порядна, але заповзятливості — ні на гріш".