Вони летіли над відрогами Форарльберзьких Альп, і Дік бездумно милувався красою гірських сіл. У полі зору весь час було їх чотири-п’ять, кожне неодмінно з церковкою посередині. Все так просто, якщо дивитися на землю з літака,— просто, як у похмурій грі з солдатиками чи ляльками. Напевно, так згори дивляться на світ відставні урядовці й полководці, та й взагалі всі ті, хто відійшов від марноти людської. В усякому разі, так було непогано відпочивати.
Якийсь англієць, що сидів у кріслі через прохід, спробував зав’язати з ним розмову, але останнім часом Дік відчував неприязнь до англійців. Англія нагадувала йому багатія, що, повернувшись додому після дикої оргії, задобрює своїх домашніх, мило балакаючи з кожним із них, хоча всі вони розуміють, що він хоче повернути собі самоповагу, щоб знов утвердитися господарем у домі.
Дік мав із собою кілька журналів, куплених навмання в аеродромному кіоску: "Сенчері", "Моушн пікчер", "Іллюстрасьйон", "Флігенде блеттер", але він їх ще навіть не розгортав: куди приємніше було подумки спускатися до тих сіл унизу і тиснути руки їхнім жителям. Він відсиджував відправи в церквах, як колись відсиджував їх у батьковій церкві в Буффало, серед накрохмаленої затхлості святкових убрань. Він уважно слухав премудрості Близького Сходу, вмирав на хресті й лягав у сиру землю під затишною церковкою і, як колись, відчуваючи на собі погляд дівчини з сусідньої лави, вагався, скільки центів покласти на тацю — п’ять чи десять.
Англієць перемовився з ним кількома незначущими словами, потім раптом попросив у нього журнали, і Дік радо віддав їх йому, а сам почав думати про маршрути своєї подорожі. Почуваючись вовком в овечій шкурі у своїй кофті з ворсистої австралійської вовни, він з насолодою малював собі одвічну красу Середземномор’я, пропечену сонцем землю під оливами, селяночку з-під Савони в затінку дерев — обличчя зелене й рожеве, як кольори в ілюстрованому требнику. Він візьме її на руки і, викрадаючи, перенесе через кордон...
... але там він покинув її — йому треба поспішати далі, до грецьких островів, до похмурих вод незнайомих портів, до самотньої дівчини на безлюдному березі, до місяця, що виплив з народних пісень. Пам’ять Діка зберігала різний мотлох з хлоп’ячих років. Але посеред цього строкатого непотребу ніколи не згасав ясний і болісно-неспокійний вогник допитливого розуму.
XVII
Томмі Барбан був вождем. Томмі був героєм — Дік випадково зустрів його в Мюнхені на Марієнплаці, в одному з тих кафе, де дрібні шулери грають у кості на розмальованих килимках і повітря аж двигтить від політичних суперечок і запеклих вилясків картами по столу.
Томмі, сидячи за столиком, заходився солдатським реготом: "Мбу-у-го-го! Мбу-у-го-го!" Взагалі він пив небагато; його коником була відвага, і приятелі завжди трохи побоювалися його. Нещодавно у Варшаві хірург видалив йому восьму частину черепної коробки; кістка ще не зрослася під волоссям, і найхирлявіший із відвідувачів кафе міг би вбити його, хляпнувши по голові скрученою серветкою.
— ... Знайомтеся: князь Челишов...— Це був сивий, підтоптаний росіянин років п’ятдесяти.— Містер Маккіббен... містер Хеннан.
Хеннан, жвавий, верткий і чорнявий — природжений блазень,— одразу ж сказав Дікові:
— Ні-ні, стривайте! Перше ніж подати вам руку, я хочу знати, чи довго ви ще морочитимете голову моїй тітці.
— Даруйте, я...
— Отож-бо, ви. І взагалі, що вам треба тут, у Мюнхені?
— Мбу-у-го-го! — реготав Томмі.
— Невже у вас немає своїх тіток? От і морочили б їм голови, а чужих не чіпали!
Дік засміявся, а Хеннан уже зайшов з іншого боку:
— Ну все, годі, я не хочу більше чути про тіток. Може, ви взагалі все це вигадали. Справді-бо, я вас уперше бачу, щойно познайомилися, а ви вже торочите мені якісь небилиці про тіток. Де певність, що ви не затіяли якусь капость?
Томмі ще трохи посміявся, а тоді добродушно, але рішуче сказав:
— Ну, годі, Карлі. Сідайте, Діку. Що у вас чути? Як Ніколь?
Ніхто з цих людей не був йому потрібен, ніхто не викликав особливої симпатії — Томмі просто відпочивав тут, готуючись до нового бою; так досвідчений спортсмен другої лінії захисту майже весь час відпочиває, заощаджуючи силу для наступу, тоді як інші, гірші, тільки вдають, що відпочивають, перебуваючи весь час у стані виснажливої нервової напруги.
Хеннан, який усе ще не вгамувався, пересів за піаніно поряд і почав перебирати клавіші, раз у раз люто зиркаючи на Діка й бурмочучи: "Ваші тітки!",— а потім проспівав спадаючою гамою: "І взагалі ішлося не про тітку, а про політику!"
— То що ж у вас чути? — повторив Томмі.— А знаєте, ви змінилися. Не такий...— він не відразу підшукав слово,— ... бравий, як завжди, не той денді, що раніше.
Дікові в цьому зауваженні почувся неприємний натяк на те, що його життєва енергія підупадає, і він хотів уже був уїдливо пожартувати з приводу вбрання Томмі й князя Челишова — костюмів химерного крою й кольору, які побачиш хіба що на молодиках, що швендяють недільними вечорами по Біл-стріт. Але князь випередив його.
— Я бачу, ви придивляєтеся до нашого одягу,— сказав він.— Розумієте, ми щойно повернулися з Росії.
— А костюми нам шив у Польщі придворний кравець,— додав Томмі.— Так-так, я не жартую — особистий кравець Пілсудського.
— То була туристська подорож? — спитав Дік.
Обидва засміялися, і князь досить безцеремонно ляснув Томмі по спині.
— Атож, подорож! Тривала туристська подорож! По всій Русі — і при повному параді!
Дік чекав пояснення. Його дав містер Маккіббен — двома словами:
— Вони втекли.
— Отже, ви сиділи там у в’язниці?
— Я сидів,— сказав князь Челишов, дивлячись на Діка порожніми й тьмяними жовтими очима.— Цебто, не сидів, а переховувався.
— Певно, видобутися звідти було нелегко?
— Важкенько. Довелося застрелити трьох червоноармійців-прикордонників. Двох застрелив Томмі...— Він показав два пальці, на французький манір.— Одного я.
— Оце вже незрозуміло,— сказав Маккіббен.— Чому, власне, вони не хотіли вас випустити?
Хеннан відвернувся від піаніно й сказав, підморгуючи:
— Мак гадає, що марксисти — це ті, хто закінчив школу святого Марка.