— Гелен, будь ласка, не роби більше нічого, не порадившися з медсестрою. Обіцяєш?
Але чого варта обіцянка душевнохворої людини?
Потім Дік зайшов до хирлявого емігранта-кавказця, надійно сповитого в щось, схоже на гамак, який раз у раз занурювали в теплу ванну. У сусідній палаті перебували три дочки португальського генерала, хворі на майже непомітно прогресуючий парез. Останнім у цьому обході був хворий психіатр. Кілька хвилин Дік запевняв його, що він одужує, явно одужує, а той жадібно слухав, не зводячи очей з його обличчя, бо надія, яку він черпав з голосу доктора Дайвера, була останньою ниточкою, що зв’язувала його з реальним світом.
Після обходу Дік звільнив з роботи ледачого санітара,— а там надійшов час другого сніданку.
XV
Спільні трапези з хворими завжди гнітили Діка. Певна річ, мешканці "Шипшини" та "Буків" участі в них не брали, і на перший погляд могло видатися, ніби за столом зібралося звичайнісіньке товариство, якби не меланхолійна атмосфера, що панувала в їдальні. Присутні тут лікарі підтримували розмову, але пацієнти їли мовчки, втупившись очима в тарілку,— так, наче встигли на цей час втомитися чи погано почувалися на людях.
Після сніданку Дік повернувся додому. Ніколь сиділа у вітальні. Коли він увійшов, вона якось дивно глянула на нього й простягла йому папірець.
— Прочитай це.
Дік розгорнув папірець. Це був лист від пацієнтки, яка недавно і, як попереджали її лікарі, передчасно виписалася з клініки. В листі вона недвозначно звинувачувала доктора Дайвера в тому, що він звів її дочку, яка перебувала в клініці при ній під час загострення хвороби. Безперечно, місіс Дайвер, говорилося на закінчення, буде цікаво про це довідатися й зрозуміти, "що являє собою її чоловік".
Дік ще раз перечитав лист. Хоч він був написаний чіткою й лаконічною мовою, ясно було, що авторка його — ненормальна. Тільки один раз Дік і дівчина, про яку йшлося — маленька кокетлива брюнетка,— були разом не на людях — на прохання дівчини він підвіз її на своїй машині до Цюріха, а ввечері привіз назад. На прощання він поцілував її, майже поблажливо, не надаючи цьому поцілункові ніякого значення. Вона робила потім спроби продовжити флірт, але він лишився байдужим. Після цього, а може, і через це, дівчина перейнялася неприязню до нього й незабаром забрала матір із лікарні.
— Це лист божевільної,— сказав він.— Я на ту дівчину не звертав уваги. Вона мені не подобалася.
— Так, я намагалася переконати себе в цьому,-сказала Ніколь.
— Невже ти хоч на мить повірила?..
— Я весь час переконувала себе...
Дік сів коло неї й докірливо промовив:
— Це ж безглуздо. Лист написала душевнохвора.
— Я сама була душевнохворою.
Він підвівся й заговорив іншим, владним тоном:
— Ну годі, облиш ці дурниці, Ніколь. Клич дітей — і їдьмо.
Дік вів машину понад озером, шосе оббігало кожну бухточку, сонячне проміння й відблиски води заломлювалися на вітровому склі і зникали, коли машина пірнала в зелені тунелі під кронами дерев. Це був власний автомобіль Діка, "рено", такий маленький, що пасажири просто височіли в ньому — крім дітей, які сиділи позаду; їхня мадмуазель стирчала над ними, мов щогла. Вони давно вже вивчили кожен кілометр цього шляху,— знали, де запахне глицею, а де здійметься чорна хмара диму над димарем. Полудневе сонце — кругле обличчя з примруженими очима — нещадно пекло дитячі брилики.
Ніколь мовчала; Діка непокоїв її погляд — застиглий, втуплений в одну точку. Він часто почував себе самотнім біля неї, і не раз вона втомлювала його потоками інтимних звірянь, що призначалися виключно для його вух: "У мене буває таке,— а іноді я почуваю себе так..." Але сьогодні він хотів би, щоб вона торохтіла без упину й бодай на мить дозволила йому зазирнути в її думки. Найгірше було, коли вона отак замикалася в собі.
У Цузі мадмуазель вийшла, а Дайвери, які хотіли потрапити на Агірський ярмарок, поїхали далі, повз цілий звіринець величезних парових котків, що звільняли їм дорогу. На стоянці Дік зупинив машину і вийшов. Ніколь, однак, не рухалась і тільки дивилася на нього.
— Виходь, люба,— сказав він.
Її уста раптом розтулилися в страшній, зловісній посмішці. Хоч у нього й похололо на серці, він удав, ніби нічого не помітив, і повторив:
— Виходь, бо діти не можуть вийти.
— О, я вийду,— сказала вона, вихопивши ці слова з якогось сюжету, що снувався в її голові в уже незбагненному для нього напрямку.— Будь певен, я вийду...
— То виходь.
Вона вийшла, відвернувшись, але та посмішка, глумлива й відчужена, не сходила з її обличчя. Лише коли Ланьє вп’яте чи вшосте звернувся до неї, вона зрозуміла, що дивиться лялькову виставу, й спромоглась якось зосередити на ній увагу.
Дік спробував обміркувати становище. Двоїстість його ставлення до неї — як чоловіка й як психіатра — паралізувала його енергію. За ці шість років Ніколь уже кілька разів присипляла його пильність, збивала з правильного шляху, то викликаючи в ньому жалість, то обеззброюючи грою уяви, яскравої й калейдоскопічної; і аж потім, отямившись після власного нервового напруження, він усвідомлював, що вона виявлялася сильнішою за нього.
Діти засперечалися, той чи не той це Полішинель, якого вони бачили минулого року в Канні, а коли суперечку було владнано, всі четверо рушили далі між ярмарковими спорудами. Високі чепці, оксамитові керсетки, яскраві збористі спідниці мешканок різних кантонів немовби блякли на тлі розмальованих блакитними й оранжевими фарбами яток і фургонів. Десь гугнявила катеринка й гупав бубон.
Раптом Ніколь кинулася бігти; це сталося так несподівано, що Дік спохопився тільки тоді, коли її жовта сукня вже миготіла в натовпі попереду — вохряний стібок на шві між дійсністю й кошмаром. Він кинувся за нею; вона тікала потайки, і він потайки доганяв її. Задуха спекотного дня обернулася пронизливим жахом; він не відразу згадав про дітей, а згадавши, крутнувся назад, знайшов їх, схопив за руки і заметався між ятками.
— Madame! — гукнув він молодій жінці, що сиділа за білим лотерейним барабаном.— Est-ce que je peux laisser ces petits avec vous deux minutes? C'est très urgent — je vous donnerai dix franks.