— Тут приємно посидіти,— сказав молодий англієць, і Дік з ним погодився. Захмелілий від міцного, пахучого вина, він повеселішав — неначе все на світі знову стало на свої місця завдяки шпакуватим ветеранам золотих дев’яностих років, що горлали коло піаніно давні пісні, і молодим голосам, які вторували їм, і яскравим плямам костюмів, що розпливалися в хмарах тютюнового диму. На мить йому примрілося, ніби він на кораблі й берег уже близько; дівочі обличчя довкола світилися надією на несподіванки, що їх обіцяли ці веселощі й ця ніч. Дік озирнувся — чи тут та дівчина, що впала йому в око, і йому здалося, що вона сидить за сусіднім столом. Але він одразу ж забув про неї й почав сипати жартами, намагаючись розважити своїх супутників.
— Мені треба поговорити з вами,— сказав Франц по-англійському.— На жаль, у мене обмаль часу, я приїхав тільки на два дні.
— Я відразу здогадався, що ви щось замишляєте.
— У мене є задум, чудовий задум.— Він поклав долоню на коліно Діка.— Задум, який дозволить нам здійснити всі наші мрії.
— Який саме?
— Діку, ми з вами могли б придбати власну клініку. Клініку Брауна на Цугському озері. Вона не нова, але обладнана по-сучасному, треба тільки дещо перебудувати. Браун хворий і хоче виїхати до Австрії, певно, щоб там померти. Така нагода трапляється тільки раз у житті. А ми з вами — яка б це була пара! Тільки не кажіть нічого, дайте мені договорити.
В очах Бебі зблиснули жовті вогники; Дік зрозумів, що вона прислухається.
— Це буде наше спільне діло. І воно вас не дуже обтяжить — ви матимете власну базу, лабораторію, дослідний центр. Вам зовсім не треба буде жити там цілий рік. Півроку, найкращі місяці,— в клініці, а на зиму виїздіть собі до Америки чи Франції й пишіть книжки на основі найсвіжіших клінічних спостережень.— Він трохи притишив голос.— До речі, близькість клініки з її атмосферою й відповідним режимом була б дуже корисною вашій родині.— Вираз обличчя Діка застеріг його, і Франц відразу облишив цю тему, немовби поставив крапку, швидко облизнувши губу.— Ми поділили б обов’язки: я був би головним адміністратором, а ви були б теоретиком, провідним консультантом і таке інше. Я знаю собі ціну, знаю, що мені бракує хисту, а ви його маєте. Але мене вважають здібним клініцистом, і я знаюся на нових методах лікування. Я ж, бувало, місяцями фактично керував клінікою. Професор вважає цей план чудовим, цілком схвалює його. Тим більше, мовляв, що сам він сподівається жити вічно й працювати до останньої хвилини.
Перше ніж висловити свої міркування, Дік дав волю фантазії; картина була, що й казати, принадна.
— Ну, а фінансовий бік? — спитав він.
Франц увесь сіпнувся: підборіддя, брови, зморшки на чолі підскочили, пальці, лікті, плечі, м’язи ніг напружилися, напнувши штани, серце підкотилося під горло, а голос зазвучав так, ніби виникав він десь між язиком і піднебінням.
— Отож-бо! Гроші! — гірко вигукнув він.— Грошей у мене мало. Браун продасть клініку за двісті тисяч — у перерахунку на долари. Крім того, модерні-за-ція,— він невпевнено посмакував нове слово,— обійдеться в двадцять тисяч доларів. Але ця клініка — золоте дно. Запевняю вас — я переглянув їхні бухгалтерські звіти. Вклавши в неї двісті двадцять тисяч доларів, ми можемо розраховувати на твердий прибуток у розмірі...
Бебі аж палала з цікавості, було б просто нечемно не залучити її до розмови.
— Вам знайоме це правило, Бебі,— звернувся до неї Дік,— якщо європеєць хоче конче зустрітися з американцем, то це означає, що мова йтиме про гроші!
— Не розумію,— невинно відповіла вона.
— Оцей молодий приват-доцент вважає, що ми з ним повинні організувати великий бізнес, цебто відкрити заклад для душевнохворих янкі.
Франц звів стривожений погляд на Бебі, а Дік тим часом провадив далі:
— Але хто ми такі, Франце? У вас за душею тільки ім’я, а в мене — два підручники. Чи вистачить цього, щоб принадити пацієнтів? І потім, я теж не маю таких грошей — навіть десятої частини.— І коли Франц недовірливо всміхнувся, додав: — слово честі, не маю. Ніколь і Бебі багаті, як крези, але мені ще не вдалося накласти руку на їхнє багатство.
Тепер усі слухали їхню розмову, можливо, і та дівчина за сусіднім столом, подумав Дік. Ця думка потішила його. Він вирішив: нехай Бебі поговорить за нього; ми часто надаємо жінкам слово в тих випадках, коли вони нічого вирішити не можуть. Бебі обернулася раптом у свого діда, заговорила холодно і розважливо:
— А як на мене, вам варто обміркувати цю пропозицію, Діку. Я не чула, правда, що казав доктор Грегоровіус, але мені особисто здається...
Дівчина за сусіднім столом нахилилася в хмарі диму й підняла щось з підлоги. Обличчя Ніколь — він бачив його просто перед собою,— її врода, зворушлива й зазивна, викликала в ньому, як завжди, бажання прихистити й приголубити її.
— Обміркуйте це, Діку,— схвильовано наполягав Франц.— Не можна писати книжки з психіатрії, не маючи сталої клінічної бази. Юнг, Блейлер, Фрейд, Форель, Адлер — усі вони черпають матеріали для своїх праць, щоденно спостерігаючи випадки нервових захворювань.
— Дік спостерігає мене,— засміялася Ніколь.— Одного цього випадку йому, напевно, задосить.
— То зовсім інше,— обережно відказав Франц.
А Бебі вже думала: якби Ніколь жила при клініці, за неї можна було б не турбуватися.
— Нам треба все як слід обміркувати,— сказала вона.
Її зухвалість потішила Діка, але він вирішив присадити її.
— Дякую за щедрість, за вашу готовність купити мені клініку, Бебі,— промовив він лагідно.— Але вирішувати все-таки буду я сам.
Зрозумівши свою нетактовність, Бебі швиденько відступилася.
— Ну, звичайно.
— Це питання таке важливе, що зразу його не вирішиш. Зокрема, я не уявляю себе й Ніколь у ролі постійних мешканців Цюріха.— Він обернувся до Франца, вгадавши наперед, що той скаже: — Так-так, знаю. В Цюріху є і газ, і водогін, і електрика — я там прожив три роки.
— Я не квапитиму вас із відповіддю,— сказав Франц.— Але я певен, що...
Сто пар п’ятифунтових черевиків затупотіли до виходу, і Дік із своїми супутниками подався слідом за натовпом. Надворі, в холодному світлі місяця, він знову побачив ту дівчину — вона прив’язувала свої санки до довгої валки інших. Вони знайшли свої сани, вмостилися на них, і під сухий виляск батогів коні шарпнули посторонки, розітнули грудьми нічне повітря. Повз них пробігали й стрибали в інші сани темні постаті, наймолодші спихали одне одного в пухнастий сніг, щодуху гналися за кіньми і, засапані, падали в сани або гукали, щоб їх не кидали. Довкола розкинулися тихі, сонні поля; кавалькада линула крізь обшир високий та безмежний. Коли зникло світло осель, люди принишкли — немов первісний інстинкт примушував їх наслухати, чи не виють вовки в снігових розлогах.